Розділ «ЯР Роман»

— Драстуй...

Ми потяглися одне до одного, щоб обійнятись, але тільки потисли собі руки. Я не знав, як далі поводитися. Спитати, чи оце вже вона повернулась? Хіба ж і так не видно, несу світня дурість.

Першою заговорила баба Макариха й трохи розрядила атмосферу.

— Піду я вже, як той казав, додому. О-ох, кісточки ви мої, кісточки, — марно намагалася баба випростати вже давно заклятий поперек. — А моїх нема — та й не видко...

Спираючись на куценький, півметровий ціпочок, удвічі скоцюрблена баба Макариха подибала з хати, а Марія незнайомим тихим голосом розповідала батькові про щось, певно, закінчувала перервану моїм приходом розмову:

— А він же як налетить, як налетить, і неба не бачиш...

«Він» — це стосувалося німців, їх усіх так називали, і я розумів, що йдеться про повітряний наліт. Я слухав і майже нічого не чув. Намагався поставити цю слабу жінку на місце своєї вже майже забутої за стільки літ подруги дитинства — і це мені погано вдавалося. Як же змінили ці страшні роки людей, докорінно змінили, годі тепер і впізнати когось. І Марію, і батька, і матір... Певно, і мене самого. Так, напевно, напевно, чи не дужче за всіх, недарма ж Марія придивлялася до мене й зиркала раз по раз і тепер.

Усю її одіссею я почув уже наступного вечора, коли прийшов після роботи додому. Сиділи знову при каганчику, темрява зближувала нас, вона завжди зближує, і Марія вела тихим і байдужим голосом, ніби розповідала історію, почуту від когось про малознайому людину...

Погнали нас на окопи вже під самий Київ. Скільки там було дівчат — і не скажу, тисячі, тисячі... Рили ми протитанкові рови, бо німець підходив і підходив, а Київ був як на долоні. То спершу вдень, а ніч спали, мов побиті, тоді почали обстрілювать, і ми вже конали вночі, а вдень переховувалися хто в кущах, а хто в селах, — як прийдеться. З Ярівського району нас було чоловік триста — самі дівчата. Не знаю, може, котра й замужем, як я, а то таки дівчата.

Робили важко — лопатами, і тачками, і носилками, хто чим. Бувало, попомахаєш отако цілу ніч, то вже радий аби де впасти, і не страшний тобі ні свій, ні германець, ні лисий чорт. Я вже нікуди й не ховалася, підстеляла собі кухвайку й просто вмирала. А він же, бувало, як налетить, налетить, та так і дивиться гахнути, де більше людей, бо для його що красноармійці, шо ми — одне: ми ж строїли укреплєнія. За два тижні повкладав стільки, шо з Ярівщини зосталося душ, може, зо сто, і половина ранені. Мені осколком розірвало на спині кохту, а спину-таки не зачепило, не знаю й сама як. А тим осколком дівчині з Улянівки ногу відбило. Галі, Галі Кудлик, піонервожатою в школі робила.

Тож перевели нас у нічну. Німець став бить не так — темно; а робота не спорилась. Удень ясно, а наніч хмари збираються, і ні місяця, ні зірки, хоч в око стрель. І важко — страх. Ідеш із тачкою, пхаєш її поперед себе вгору на бруствер, і не знаєш, куди ступить нога: на дошку чи мимо. По-покалічилося нас...

А тоді він почав обстрілювати вже з артилерії, і нас порозводили. Кого в Ірпінь, кого в Боярку, де ще можна було рить, бо німець підійшов близько. Тут на тиждень чи що він загубив нас або йому було не до наших окопів, а через тиждень уп'ять почав. І вже не мали де ховатися, бо шо йому ліс: накидав мін та й усе вкритіє. Ранених побільшало, а ні бинтів, ні йоду, нічого, бо наші вже відбивалися з усіх боків аж до Дніпра. П'ятнадцятого вересня, у понеділок, нас, оконників, узяли в окруженіє, а з нами багато воєнних. Вони ще день одбивались, а тоді прийшли німці й усіх позганяли за дріт.

Продержали цілий місяць, уже ніяк не могли одсіять окопників од красноармійців, бо вони поперевдівались, і кожен називав себе окопником. Тоді всіх дівчат і жінок повипускали, а хлопців перегнали на Сирець у Києві, там був великий лагер для пленних. Усіх хлопців і дядьків, у хвормі вони чи не в хвормі.

Попоголодувала я, попомучилася, і поки нас випустили, я вже не могла ходить. Одне, шо була на п'ятому місяці, друге, шо голод, а третє — як поподивишся на людські муки, так і самій ше гірше робиться. Сіла я край дороги й не знаю, ні що робить, ні куди йти. Вже було холодно, жовтень, пішли дощі, мені все тіло взялося чиряками, і ноги не держать. І я так плачу, так плачу, світа Божого мені за слізьми не видно. Згадала всіх, і вас, мамо, і батька, і Павлика, і Петра, і Максима. Сидю й голосю, коли це чую, хтось став навпроти. Жінка якась, не молода вже, як ви оце.

— Чого ти, — каже, — плачеш?

Та так і так, кажу, а саму аж сіпає од сліз.

— Та ти, каже, чи не з окруженія?

— З окопів, — кажу.

— І дитинки ждеш, чи то так опухла?

— Дитинки.