Розділ «ЯР Роман»

І він пішов, пахнувши їдким димом, не чекаючи на відповідь. А я замислився. Невже німці колись видихаються? Той невдалий їхній наступ на Москву...

Однак думати про це не хотілося. Мені все, усе на світі остогидло. У балачках і пустопорожніх роздумах немає жодного сенсу. Людина істота проста й мусить дбати про такі ж прості речі. Для мене, думав я, зараз існує тільки ця дівчина, що схилила голову над новим рушником і ниточку до ниточки гаптує взірець, який нагадуватиме елементарні речі природи: квітку, півня чи якийсь інший символ руху. Усе життя в основі своїй зводиться до простих рухів і простих сполук, і ми даремно про це забуваємо.

Я намагався заспокоїти себе, і це мені вдалося. Та іншим разом зустріч із Антоном Яголою була значно крутіша.

Усе почалося звично й тихо, з тієї ж таки саморобної махри. Зробивши самокрутку, господар дому пахнув і взявся за клямку. Тоді ніби роздумав і підпер плечем одвірок.

— Про кривого чув?

— Якого кривого?

— Та отого, що... в лісі, кажуть...

Я згадав Оленчині слова: «... з ружжом і з шаблею» й зареготав.

— Чого ти смієшся? Прочім, пустив з рейок ешалон.

— Хто? Чим? Може, костуром? — не вгавав я сміятися. — Де це ти таке видер?

— Хлопці наші казали. Путєйщики. Брехать не будуть своєму братові, повідіму, щось та є.

Антін затягся цигаркою, аж зашкварчало, і хитро прискалив око:

— А ти з усіма... начальниками той, та й не знаєш? Чи вони тобі про таке не кажуть?

Він дививсь на мене, і в його насмішкуватих очах, і в гачкуватому носі було щось притамоване й хиже.

— Прочім, гомонять, що й він учителював. У Веприках, чи що.

Я настовбурчився:

— Це ти до мене п'єш?

Антін відбувся жартом:

— Постав сулію, то й до тебе нитиму. Тепер самогон розрішонний, не те шо при совєцькій власті, геж?

Оленка стурбовано зиркала то на брата, то на мене, тоді таки не витримала: