— У мене в кімнаті, мабуть, холоднеча... і дров нікому врубати. Ви поспішаєте, Максиме?
Хлопець буркнув, не розтуляючи вуст:
— Угу.
— Ви вважаєте, директорові не личить відвідувати своїх підлеглих? Навіть коли вони запрошують на склянку гарячого чаю? Я б зараз випила цілий чайник!
Але Максим був такий лихий, що на нього не виливали жодні натяки.
Уже добрих два тижні я відкрито ходив до Оленки. Паша не дуже докучала нам і швидко зачинялася на своїй половині. Кімната з ніччю й лежанкою вважалась Оленчиною, дівчина порядкувала тут сама. Скрізь — і на старому, ще материному комоді, і на шафі в кутку, і над вікнами, і на почорнілих образах, теж материній пам'яті, висіли квітчасті рушники, вишиті молодою господинею. Зараз вона вечорами тільки цим і займалася. До неї часто забігали подружки й, пореготавши та обмінявшись узірцями чи заполоччю, бігли далі, зиркнувши спідлоба на мене.
Серед Оленчиних подруг були й мої учениці, але ці дівчата уникали заходити до неї, знавши що туди вчащає директор. Оленка з цього приводу клеїла свої жарти:
— А що ти зробиш, як я возьму та й запишуся до школи?
Я тільки всміхався.
— Кинеш ходити? — допитувалась вона, доки я вставав зі свого місця й підсідав до неї. Волосся в Оленки завжди пахло гречаним медом. Я їй завжди заважав, і Оленка вдавано гримала на мене:
— Та йди, попереплутував мені всю заполоч!
Антін рідко заходив на цю половину, але в нього тут, в Оленчиному комоді, лежала махорка й різне інше чоловіче причандалля яке доводилось ховати від малого Антося. Антін Ягола, перш, ніж увійти, завжди бухикав за дверима, тоді повільно відчиняв і здоровкався. Я відразу помітив, що він до набагато молодшої сестри ставиться з повагою, і ті трохи грубуваті жарти, що він часом кидав, — були від браку виховання, а не злого подуму.
Я інколи сам собі дивувався, як швидко подарував Антонові ту кривду, через яку мало не перевернулося все моє життя. І то, певно, було тільки завдяки Оленці.
Рідко ж коли Антін, діставши махорки, починав тут-таки сукати цигарку. Тоді я знав, що є якісь новини, і чекав, що він казатиме.
— От ти, Максиме, вчився в університеті, геж? — зачепився він одного вечора, повернувшись із денної зміни. — Мабуть же, вас там і воєнному делу обучили?
Я невизначено схилив голову — куди він гнутиме.
— Скільки треба ймєть солдат, щоб наступать, прочім, на роту?
Я подумав, що вже й сам колись міркував над цією проблемою, то невже вона занепокоїла й Антона?
— Ну, батальйон...
— Геж? Ото й я кажу: чи довго ще германець зможе виставлять по батальону?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Яр» автора Білик І.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЯР Роман“ на сторінці 86. Приємного читання.