Розділ «ЯР Роман»

І всі нараз позамовкали. І в запалій тиші почувся несміливий стукіт у двері. Євдокія Пилипівна, яка стояла біля порога, вийшла, тоді за кілька секунд увійшла знову.

— Максим Архипович, вас питає Плахотко з восьмого «Б».

— Хай заходить.

— Не хоче, я казала. Просе вас вийти.

Максим нахмурився й вийшов. Лобатий хлопчина Віктор Плахотко відкликав його ще далі, аж у темний куток, куди не сягало світло єдиної на весь коридор гасової лампи, що висіла на стіні.

— Я бачив учора Наталю Орестівну...

— Де?

— Її забрали...

— Хто?!

— Ну, поліцай, Онисим Лук'янчук. І один німець.

— За що?

— Або я знаю... Наталя Орестівна йшла сюди мостом, отим, що коло станції, а я йшов до школи. Вони всіх перевіряють на мосту, усіх великих, нас ні. Почали казати їй: ваші документи. Ну, і забрали...

— Тільки ви не кажіть, що я вам...

Подякувавши Вікторові й заспокоївши його, Максим одягся й пішов до поліції. Та в самого на душі було моторошно. Хіба це вже й Наталю? Просто неймовірно, що в світі білому робиться...

Афіноґена він застав одягненого — щойно кудись лаштувавсь іти.

— Що накоїла моя вчителька? — Спитав Максим, навіть не привітавшись.

— Здраствуйте, пан директор!

— Добрий вечір...

Йому стало ніяково, що так нечемно вдерся до чужої господи, хоч хай там вона чия.

— А что же с вашей учительницей?