Розділ «ЯР Роман»

— Гостей, повідіму, Бог послав? Добрий вечір вам.

Я пришеленкувато простяг:

— Дра-ась...

І відчув, що кров поволі, але невідворотньо заливає мені щоки, і вуха, і навіть ніс, який почав несамовито блищати. Я знав, що зараз і очі наллються слізьми, і найгірше, що від цього не було ні спасу, пі порятунку. Найбільше в житті я боявся цієї своєї властивости й найдужче за все заздрив тим людям, які вміють уникати шаріння.

Антін здивовано запитав:

— Так оце ти, сестричко, вже й виросла? — І то, безперечно, теж стосувалось мене. — Вже й женишків, прочім, начала водить?

Те слово немов шпигонуло мене, але ні я, ні Оленка не відповіли Антонові. Я зиркнув на неї. Вона очей не підводила, проте, на обличчі в неї не було й тіні збентеження, лише тиха й ніби лагідна впертість. Мені це додало сили, і я відчув, як зрадницька багра поволі відливає й блякне.

— Мене сьогодні Грицько Галабурда замінив. Йому завтра малу в больницю везти, — навіщось пояснив він Оленці. — Наші полягали?

— Давно, — уперше за весь час обізвалась вона.

— Піду, ма'ть, і я. Там надворі таке круте, аж п'яти мерзнуть. Бувайте.

Він вийшов у сіни, і чути було, як рипнули двері на той бік. Трохи згодом Оленка для чогось устала й почистила ґніт каганця, хоч його можна було почистити й сидячи, і по тому вже сіла поряд зі мною. Я взяв її за плече, і вона прихилилась до мене, тоді подивилась довгим-довгим поглядом, немов чекаючи якоїсь важливої відповіли. Я торкнувся губами до її скроні, й Оленка невміло підставила міцно стиснуті вуста. Верхня губка в неї була химерно вималювана й завершувалася спереду гостреньким кінчиком. Мені аж голова ходора пішла, та Оленка несподівано поспитала:

— Макси, а чого ти не станеш на якусь... ну, инчу роботу?..

Потім, прийшовши додому, я довго міркував над тим запитанням, і в вухах у мене стояло дивне куценьке слово, яким ні в Ярі, ні в Києві, ні в концтаборі мене ще ніхто не називав.

Наступного дня трапилась надзвичайна подія. Не з'явилась на роботу вчителька німецької мови Наталія Орестівна Ґжибовська, хоча в неї в першу зміну не було жодного «вікна». Максим послав по неї Євдокію Пилипівну, однак та принесла ще дивнішу вістку: Наталі Орестівни вдома нема, сусіди кажуть, нібито й не почувала.

Максим узявся за голову. Де могла подітися людина? І чи довго ж у такий час і взагалі пропасти. Він вигадував усілякі припущення — і тут же визнавав їх абсурдними. На мить дорікнув і собі — чи не надто грубо повівся сам із нею. Але то була така ж нісенітниця, як і все висловлене й не висловлене дотепер.

Євдокія Пилипівна запропонувала розпитати в учнів — може, хтось бачив молоду вчительку. Максим подумав і пристав на пропозицію. Та ніхто з молодших класів, які навчалися в першу зміну, нічого сказати не міг. Не дізнався директор про свою підлеглу й у старшокласників.

Це вже ставало загадкою. Де могла подітися Наталя Орестівна? Мавши дві вільних години, Максим пішов до неї додому сам. Сусідка, дружина заарештованого начальника поліції Карна Мороза, тільки приречено здригнула плечима:

— Не було ні сьогодні, ні вчора. Не ночувала тут. Ми чуємо, як вона приходить, а це не було.

Максим повернувся до школи, не знавши, що казати й що думати. Учителі після останнього уроку почали збиратися в нього в кабінеті, і стало ще тривожніше, бо вони досі цього не робили. Кожен почав пригадувати найневірогідніші випадки з життя школи й не школи. Євдокія Пилипівна раптом сказала:

— Може, в... яру?