Розділ «ЯР Роман»

Я сів за стіл і почав розтирати руки. Оленка вмостилася навпроти й безмовно дивилась на мене широко розплющеними чорними очима, дуже схожа в цю мить на царівну з мідної скіфської вази, яку я бачив колись у кольоровому альбомі. Зашпори потроху проходили, і до мене поверталася здатність мислити. Кров пращурів часом проявляється в несподівано далекому поколінні, думалося мені, і нічого дивного в тому не було б, коли б виявилося, що ця дівчина — прямий нащадок отієї царівни. Скіфи не зникли, вони перетворилися в нас. Я схаменувся: що вона каже?

Дівчина повторила знову, бо я ніби десь пропав:

— Кажу, балакали на досвітках, що партизанів чи кого там бачили.

— Де?

— А я знаю? Може, в лісі. А може... в яру?

— Плещуть язиками.

— Хто ж його зна... Кажуть, якийсь учитель, кривий на ліву ногу. Змалечку кривий, що в армію не взяли. Кажуть, із ружжом ходе, і з шаблею.

— Так ото сам і ходить?

— А хто ж його зна.

Оленка звела докупи брови, і вони перетворились на рівну чорну лінію. Я ще жодного разу навіть не поцілував її, хоч бачилися вже добрих три тижні. Я б, може, й устав зараз, набравшись мужности, і підійшов до неї, але дівчина, мов, до себе, промовила:

— Учитель...

Я аж похолов. Нащо вона те сказала?

— Це що: натяк?

Дівчина зашарілася й низько схилила голову, тепер мені було видно тільки густе чорне волосся, розділене рівним білим проділом, сплетене на спині в товсту косу.

— Та нє-е...

Я подумав, як, бувши нею, повелася б зараз Ганна Базилевич, але так і не зміг уявити. Невже я дивився на Ганну тільки як на жінку, першу в своєму житті жінку? Тоді я спробував викликати зоровий образ Ганни, проте, марно. Той образ набув якихось надто загальних рис і розпливавсь, і я знову починав дивитись на дівчину по той бік столу.

Долоня її лежала зовсім близько. Я простяг руку, і дівчина не сахнулася. Довгі теплі пальці її тихенько ворушились у моїй долоні, як того вечора, коли я вперше провів Оленку до дому. Вона тоді сказала: «Я боюсь...» і я так і не поцілував її. Мене раптом огорнула тепла хвиля ніжности. Хіба людині треба в житті щось більше?

Оленка нашорошила вуха й застигла, аж вуста їй тривожно розтулились, червоні й витончені. Вона повільно визволила свою руку, і мені передалася її тривога. Я прислухався й почув лунке рипіння снігу.

— До вас?

Вона збентежено кивнула, і в цю мить розчинилися сінешні двері, тоді хатні, і на порозі став Антін Ягола, гачконосий і чорнобривий, як і сестра, тільки по-циганському смаглявий.