Розділ «ЯР Роман»

Назустріч мені, роздягнена, у самій хустці вискочила Оленка, вхопила за руку й потягла до хати.

— Іди, не пручайся!

Але я не міг не пручатися, і Оленка тихо примовляла:

— Ото, і не потягнеш, мов бичок уп'явся всіма чотирма. Та йди, кау!

Голос у неї був ласкавий і майже дитячий.

— Чого я там не бачив...

Дівчина стала й заглянула мені в вічі.

— Може, ти Антона?.. Його нема. Пішов на дижурство... Антона? Га?

— Якого там Антона...

Мені було соромно зізнатися, що це саме так, але бажання впиратись пропало, і я дав тягти себе стежкою до веранди, заспокоюючись думкою, що зайду тільки на п'ять хвилин, аби відігрітися, бо перемерзла людина ні до чого не здатна.

У хаті було тепло, затишно й трохи тхнуло пелюшками, які висіли біля печі.

— А де ж...

Оленка здогадалася, що я питаю про її невістку й небожат, і мовчки махнула рукою на сіни: там, у тій половині сплять. По тому взялася розстібати мені пальто, бо я ніяк не міг упоратися покоцюблими пальцями.

— Ти знаєш, нас же сьогодні порозганяли.

— Кого?

— Та кого ж. Усіх, досвітки наші.

— Хто порозганяв?

— Та хто ж! Отой пришелепкуватий Онисим Лук'янчук, поліцай! Не можна, каже, досвітки запрещонні, каже.

Я ніяк не міг угамувати в собі холодних дрижаків і зосередитись. Обморожені пальці пекли так, мов хто заганяв під нігті шевське дерев'яне гвіздя.

— Я поникала, поникала там та й пішла додому. Сідай онино.