Розділ «ЯР Роман»

Лише десь на початку червня, коли на південних схилах почали танути сніги й долини перетворились на суцільне болото, я сам несподівано вийшов на жаданий слід.

Через весняну повінь роботи в нашому відвалі припинились, нас трьох приписали до бригади канавокопачів. Бригадиром тут був здоровезний грузин із сокироподібним носом і великою лисиною на все тім'я. Його звали Папашвілі. Я думав, що то його прізвище, й тільки згодом з'ясував, що то звичайна барачна кличка: Папа Швілі.

Він мав звичку, розмовляючи з тобою, дивитися кудись повз тебе, і лише в найвідповідальніших моментах розмови раптом утуплювався в якесь одне твоє око, немовби хотів перевірити, скільки правди й скільки брехні у твоїх словах. Він заговорив зі мною перший. У мене саме випав цвях із лопати й держак спадав, і поки я роззирався, чим би заплішити лопатище, почувся горловий голос бригадира:

— Иди суда!

Він узяв од мене лопату й держак і довго розглядав їх та кривив губи, тоді почав лапатися по кишенях, повних усілякого мотлоху, здебільша непотрібного, як і в кожного з нас. Папа Швілі довго перекладав усе те з кишені до кишені, певно, шукав цвяшка, та коли пересвідчився, що нічого такого там немає, він сказав удруге:

— Иди суда!

І пішов до поваленої ялини на пагорку, де лежали наші торби та сумки. Від ялини я озирнувся й пошукав очима Литовченка й Матусевича. Вони стояли по пояс у рівчаку, але не конали, а дивилися на нас. Каторжани один по одному також підводили голови й випростувались. Папа Швілі махнув до них рукою й сердито крикнув:

— Зачэм астанавилис?

Люди навряд чи почули звідси його слова, але дуже добре зрозуміли красномовний помах руки й знову почали конати, лише Яким Литовченко зрідка зиркав у наш бік.

— Бэри гвозд! — промовив Папа Швілі й простяг мені якусь покручену дротину, яку ще належало вирівняти. Коли я почав її вирівнювати біля поваленого стовбура, він раптом запитав: — Зачэм твой кориш лезет всэм на глаза? Он глупый? Или хитрый?

Я непорозуміло стенув плечима і розвів руками, глянувши на Папу Швілі по можливості найбезневиннішим поглядом, але це його не розчулило. Він досі дивиться кудись повз мене, та тут раптом упритул втупився мені в праве око, і я не витримав йог погляду. Папа Швілі знову глянув повз мене й сказав:

— Сэводня пришлю челавэка. Будэм дэлит папалам. Нэ харашьо прятат находку, так и скажи сваэму корэшу.

Я збагнув, що Папа Швілі добре в усьому обізнаний, певно, Яким поводився недостатньо обережно. Мені не лишалось нічого іншого, тільки невизначено кивнути й попроситися назад до свого місця в рові. Коли я став на своїй ділянці й заходився шалено довбати лопатою корінцюватий ґрунт, Яким Литовченко запідозрив недобре. Я пошепки розповів йому про свою розмову з Папою Швілі, а під час короткого перекуру мої товариші згодилися зі мною, що нам не лишається нічого ліпшого, як підкоритись долі. Яким Литовченко сказав:

— Той Папа Швілі сидить «по мокрому ділу», і це його не перша судимість. Йому нічого не варто пришити людину.

— Відкіля ти це знаєш? — спитав я його.

— Знаю.

У Якима справді був набагато більший «стаж», тож ні я, ні Кастусь нічого не могли йому заперечити.

— Нам би тільки пудів зо три перловки та торбину соли, — сказав Яким.

Серед ночі, коли в усьому бараці вже спали, крім нас трьох, до наших нар хтось підійшов і спинивсь. Ми з Якимом та Кастусем підвелися й спробували розгледіти гостя в майже повній темряві. Й одразу ж його впізнали, бо так хропів і сапав дихаючи єдиний чоловік у нашому бараці: Німий. Він був нездатний виконувати роботу нарівні з іншими в'язнями, бо не мав жодного пальця на правій руці, але був напохваті в барачного начальства, кримінальних злочинців, так званих «битовиків», ті захищали його перед начальством табірним. І німого не прирікали ні на розстріл, ні на голодну та холодну смерть у Чортовій воронці, ні на смерть у так званому «лазареті», куди звозили доходяг.

Німий мовчки простяг неушкоджену руку до Якима, Яким лише розпачливо застогнав, а тоді стусонув кулаком у темряву Кастуся Матусевича. Матусевич огризнувся: