Розділ «ЯР Роман»

І табірники почали вторити це слово:

— Оленка!..

— Оленка!..

— Альонка!..

Зарослі й страшні чоловіки тирлувалися попід загородою й один з-поперед одного простягали до мене руки й кричали моторошними, сливень божевільними голосами:

— Оленка!.. Оленка!.. Оленка!..

Я майже втрачала розум від їхнього жахливого хору, а вздовж табору, горою, ходили байдужі мовчазні солдати й ніби не помічали ні нас, ні отих несамовитих криків. Полонені махали руками, і кожен намагався перекричати інших, аби привернути до себе нашу увагу. Я вдивлялася в це сплетіння облич, рук, ніг, дрантя й брудних бинтів, але все було однакове, однаково страшне. Хто міг би розпізнати серед цього ряботиння риси людини, навіть найріднішої?

І раптом я розпізнала... То було вже надвечір. Полонені, доведені до шалу, ще дужче кричали й вимахували руками, одні протискалися ближче, інших відтручували ліктями й колінами. І в цьому неможливому рейвахові я звернула увагу на людину, яка не кричала й не вимахувала руками. Притиснувшись до стовпа, вона мовчки сиділа й дивилася на мене гарячковими очима. Ні, я не побачила в цьому чоловікові нічого знайомого, то був такий самий напівкістяк, як і решта, ще, може, й страшніший. Але коли ми зустрілися поглядами, він засміявсь і я впізнала усмішку.

То був мій брат.

Антін зовсім знесилів од голоду й шлункової хвороби. Потім розповідав, що їм цілий тиждень не давали ні їсти, ні нити. А мені пощастило випросити його лише через два дні. Два дні з ранку до вечера я висиділа коло табірних воріт. Вартовий не пускав мене всередину, не підпускав навіть до загороди. Антін сидів по той бік і невідривно дививсь на мене. Я кидала здалеку окрайці хліба, але вони не потрапляли до брата. Щоразу при цьому виникали бійки між полоненими, німець із автоматом на грудях весело реготав, а тоді спрямовував на мене зброю й гаркав:

— Ве-ек!

Я намагалась підлеститися до нього, давала в'яленої риби, він брав, але знову наставляв автомата:

— Ве-ек!

На схилку другого дня варту перебрав якийсь чех або поляк. Побачивши мене, він спитав:

— На кого чекаш?

Я зрозуміла його слова й заходилась розповідати, витягла фотокартки, де був Антін, і його дружина, й малий Антось, і я збоку, показувала свій паспорт, якого отримала минулого літа, коли мені виповнилося сімнадцять. А вартовий роздивлявся все те не дуже охоче, тоді я дала й йому кілька тарань, і він злагіднів. Сказав одійти якнайдалі, зняв трубку телефона, який висів на стовпчику побіля нього, і щось проказав. Я стояла кроків за п'ятдесят і потерпала. Чи не вб'є він Антона?..

Сталось інше. Коли я сховалася за кущами бузини (так звелів той чех чи поляк), полонені трохи заспокоїлися й почали по одному відходити від дротяної загорожі. І незабаром лишився тільки мій брат. На телефонний виклик прийшов інший вояк із дерев'яного барака неподалік брами. Вони вдвох трохи поговорили, тоді вартовий дав прибульцеві мою тараню, і той махнув до Антона: виходь. А мене вартовий поманив до себе.

Я з похололим серцем підійшла.

— Мой комрат фельдфебель Мютце пита, — сказав вартовий, киваючи очима на того, — чи нєма панєнка єще такой риби.

Я не знала, яка то мова, але відразу зрозуміла його й віддала все, що лишалося в моїй торбині. У цей час із брами, хитаючись, вийшов Антін. Я вхопила його попід пахви, і ми поквапилися геть. Він просто виснув на моєму плечі, але я сама себе вмовляла: ще трохи далі, ще далі, хоча б до тієї он балочки, а там перепочину.