Розділ «ЯР Роман»

Я вже не знала, якими словами й називати Максима.

— Тепер його, балакають, директором школи настановили, — озвалася Наша й підтягла коліно під живіт.

— Директором, кажеш?

Невістка поправила хустку на голові:

— Одна жінка на базарі казала — шпіон був у німців, а друга каже — нізащо сидів, та й не знаю...

Спершись руками об власні коліна, вона помалу звелася й подибала до хати, хилитаючись із боку на бік, а я дивилась на брата. Його щось явно схвилювало, але що — я про те не мала й гадки. Антін був на тринадцять років старший за мене, але в свої тридцять один скидався на справжнього дідугана й нагадував тата, коли вони лежали в труні. Лоб вигострився, ніс — мов сокира, скроні позападали ямами. Я ніколи не думала, що в людини можуть бути на скронях такі провалля — хоч кулаком замощуй. А шкіра сизо-жовта, мов земля. Мені була добре відома причина братової хвороби: я власними руками видерла його з-за колючого дроту...

На п'ятий день після того, як прийшли німці, нас одинадцятеро ярівчанок вирушило на пошуки рідних. Ми не знали, що так можна робити, але навчили добрі люди: ті, що живуть на захід од нашого містечка й що йшли й ішли слідом за невловним фронтом. Їх було багато, вони великими й невеликими сумними групами проминали Яр, бо тут їм робити було нічого. Більшість їх уже не мала ніякого хісна ходити й шукати, але за два місяці, доки наші відкочувалися й відкочувались на схід, ці жінки не отримали страшної цидулки з чорними літерами «погиб смертью храбрых», тому й блукали від одного табору військовополонених до іншого, плекаючи надію: а може ж...

Це були жінки різного віку й стану: одні в рясних селянських спідницях досеред литок, інші — в міському одязі, молоді, і старші, і зовсім старі. Худеньку сімдесятирічну бабусю, в якої забрали на війну п'ятьох синів, я зустрічала тричі й щоразу думала: де беруться сили в цьому хирлявому, висхлому на довгій ниві життя тілі? Але вона казала мені:

— Під Микільське новеньких привезли, тра хутесенько...

І цюкала своїм ціпочком під те Микільське, звідки я щойно вертала ні з чим.

Відразу після фронту німці не могли впоратися з полоненими, тому випускали тих, кого жінки називали якимось близькими родичем. Але щодалі від фронту, то лад мінявся, бранців розвозили до постійних таборів, а звідти вже їх не вирвеш ні за які блага.

У кожної з нас за плечима була добра торбина з харчами, яблуками й навіть із живими курми та качками. Коли німцеві даси в руки курку, він стає лагіднішим і підпускає до табору.

Ми почали з Веприків. На подвір'я тамтешнього радгоспу зігнали незліченні тисячі наших вояків, але місцевих уже порозбирали вчора, позавчора й ще раніше, і на нас дивилися сотні роз'ятрених збудою чужих очей. Вони знали, хто ми, і навіть не намагалися просити бодай дещицю з наших торбів, але дивилися й дивились услід нам, не відомо на що сподіваючись.

А ми йшли. Від села до села, від міста до містечка, розпитуючи людей про табори для полонених. За ці дні всього тричі нас підвезли машиною, і ми давали німецьким шоферам яблука та яйця, здивовані, що й серед німців є люди. Але здебільшого йшли пішки. Чорні, закурені, потомлені до смерти йшли водинадцятьох, і тільки на третій день дві повернули назад: їм пощастило.

А ми йшли далі. Мої благенькі шкільні балетки не витримали, і довелося попідв'язувати їх мотузком. Потім пристала Надька Гудименко, і нас лишилось восьмеро. Не знаю, якими законами вірогідности ми керувались, певно, жіночою інтуїцією, бо хіба мислимо знайти голку в копиці сіна, а солдата на довжелезному фронті, що тягся невідомо звідки й утікав не знати куди?

Антона я знайшла під Уманню. Величезний котлован, із якого роками довбали чи глину, чи, може, якусь породу, був повнісінький людей. Обідрані, чорні й худі до смерти, вони блукали попід загородкою й дивились на перехожих запаленими від голоду очима. Ми, як завжди, здалеку вигукували свій «пароль» — назву нашого містечка, і те слово котилося в глибину табору, його передавали мов рятівну естафету для інших, а не для себе.

— Яр!.. Я-ар!.. Я-а-ар!..

Цей табір був найбільший з-поміж усіх, досі нами бачених. І хоч жодна душа не відгукнулась на наш розпачливий поклик, але ми ходили й ходили понад краєм котлована й гукали.

Впавши в розпач, я крикнула:

— Оленка!.. Антоне, Оленка!..