Розділ «ЯР Роман»

Якима також захопила моя дурість, і коли він весело зареготав, повіривши в нашу сьогоднішню перемогу над цією дикою річкою, плесом якої ще плавали крижини, — почувся різкий свист і тріумфальний регіт:

— Ну, что, мандавошки, — попались?!

Розділ тридцять перший

Два дні блукав Максим яром, заходив у найтемніші вирви, сидів над глибокими прірвиськами, голодний та обдертий. Дерева в яру вже пойнялися блідим золотом осени, у глибоких вибалках було вогко й холодно, перше опале листя тоскно шаруділо під ногами. Максим то лягав десь на пагорбку, щоб зігрітися, то знову вставав і йшов, куди несли ноги, через баюри та рівчаки, через правічні завали й драговину потічків, які тхнули гниляками.

Одну ніч він просидів під старим крислатим дубом, навіть ока не стуливши, і в цій моторошній тиші йому робилося неначе трохи вільніше. Тоді знову встало з-за крутого східного бескиду сонце, і Максим, підкоряючись невідомим силам, пішов кудись далі. Того дня він дійшов до Далекого Яру, мало не під Веприки, а коли смеркло, сів на великій голій брилі граніту, напеченій за день, і звісив ноги додолу. Його трохи здивувало, що навпроти, на тому березі через прірву, там, де сідало важке червоне сонце, видніли знайомі обриси Яру з густими садками та частоколом тополь край великої Київської дороги. Сонце мляво скочувалося за тополі, оторочивши їх золотою лиштвою, і Максим зачудовано подумав: коли ж це я знову прийшов сюди?

І ще одне трохи здивувало Максима — чиїсь нерівні легкі кроки.

Він сидів і чекав, не обертаючись. Кроки стали виразніші, ось той, що йшов, копнув йогою камінчик, ось наступив на гілочку, аж хруснуло. Тоді кроки ввірвалися й Максим почув знайомий голос:

— Що ви тут робите?

— Дурне запитання, — відповів він. — Дихаю свіжим повітрям. Не схоже?

Максим, так само дивлячись на останні промені кривавого сонця, чув, як Ганна Базилевич повільно всілася поряд і глибоко зітхнула. Він скосував на її виброджені черевики та панчохи, на поділ чорної сукняної спідниці, до якої поналипало павутиння, сухого листя та всякого іншого лісового сміття, і чомусь і собі зітхнув. Тоді повернувся дужче й заглянув пані Ганні в обличчя. Вона вчаровано дивилася на щось поруч із Максимом. Він перехопив її погляд. Біля стегна в нього лежав трохи подряпаний плескатий «вальтер». Максимові здався дивним той її погляд, і він обережно підсунув пістолет до себе.

Пані Ганна клацнула старою замшевою сумочкою, дістала звідти точно такий пістолет і мовчки поклала його між собою й Максимом. Йому на пам'ять прийшов дивний спогад без вороття минулих років. Ізольда між собою та коханцем Трістаном, із яким утекла від законного чоловіка, поклала меч, символ чистоти й праведности... Цей спогад здавався таким дурним і недоречним, що Максим аж одвернувся від Ганни.

— Німці здали Кремінськ, — сказала вона.

Максим здивувався:

— Кремінськ? То й що?

— Просто так, — відповіла Ганна.

Він подивився на її пістолет, і жінка сказала:

— Я не наважилася.

У присмерковій тиші прокотився грім — спочатку ледь чутно, а тоді сильніше й сильніше. То була канонада вже недалекого фронту, і Максим подумав про те, що він, власне, теж не наважився. Він просто забув за свій пістолет, але це не мало істотного значення, це було майже те саме.

— То вже Дніпро, — сказала по хвилі пані Ганна, і Максимові було дуже легко вловлювати хід її думок. Авжеж, Кремінськ — то таки Дніпро, проте це його ніскільки не хвилювало.

— Олег збирається й далі... Не складає оруж... зброї.