Розділ «ЯР Роман»

Ви є тут

Яр

Відтоді я більше не бачила Максима.

Тепер, коли ми остаточно пересвідчилися, що третя річка справді Нілгиси й вона таки тече на південь, наші плани змінились. Яким сказав:

— Чого ми тут сидітимемо до літа? Давай іти, поки можна, вниз.

Він мав рацію. Ми мали багато причин, щоб іти на південь. Крига на річці лишалася по-зимовому міцна. Ми не знали, чи змогли б уже звідси попливти плотом. Та й самого плоту не було з чого зробити — навколо кущилися тільки кволенький верболіз та метрова сосонка жерен.

— А може, тут буде така бурхлива течія, що ні на якому плоту не вдержишся, — міркував далі вголос мій товариш.

Лишалась одна проблема, яка супроводжувала нас увесь час: харчі та холоднеча. Згадуючи тепер ту зиму, я й досі не можу надивуватися, де взяли ми стільки сил і витримки, а головне — рішучости, щоб знести всі тодішні знегоди? Тоді я був молодший — це правда. Але ж не був міцніший, бо майже чотири роки каторги підірвали моє здоров'я. Те саме я міг би сказати й про Якима, бо Кастуся навіть згадувати боляче. Я тепер майже певен: ми витримали ту зиму на нервах. На нервах та на невмирущому людському прагненні до волі. Серед мисливців побутує чимало всіляких оповідок про любов звірів до волі. Кажуть, коли вовк потрапляє в пастку, то перегризає собі лану й утікає на трьох. Можливо, не кожен вовк здатен до такого, але я вірю, що ті оповідки не вигадані. Мабуть, у кожному, хто потрапляє в неволю, прокидається отой вовк, хоча багато хто пригнічує в собі небезпечні комплекси. Нам трьом не пощастило пригнітити їх.

Ми посувались дуже повільно на південь. Десь там далеко-далеко прокидалась весна, це ми вже відчували, бо почались весняні хурделиці з тугими вітрами. У нас у Ярі на початку березня гуляють вітри, які називаються снігоїдами. Ну, а в Колимському краї основна маса снігу випадає саме напровесні. Іти ставало дедалі важче, та й з'явилась небезпека збитися з дороги, бо досі закутий у блискучу кригу стрижень річки вкрився снігом і перестав бути дороговказом. А одного ранку, ідучи досить товстим сніговим покровом, я несподівано відчув, що мої нікчемні черевики чавкають. Я звернув на це увагу Якима, він полапав рукою мої сліди й глянув угору вздовж річки:

— Весна...

То було досить дивно. Крига в нас під ногами лишалася так само міцна й дзвінка, і я довго нічого не міг уторопати: звідки ж ця моква? Збагнув тільки надвечір, коли ми знов опинилися на чистому від снігу стрижні річки. То там, то там на кризі з'являлися калюжки, які прихоплювало морозом. Очевидно, прокинувся водоспадик на витоці й жива вода пішла по кризі, яка могла ще довго не скресати.

Небезпеки провалитися не було, але черевики і в мене, і в Якима вже попротирались і пропускали вологу. Ми встигли відійти досить далеко від витоків Нілгиси, береги тут розсунулись і на них дедалі частіше траплялися вморожені в кригу нетовсті стовбурці. Коли вони відмерзнуть, із них можна буде зв'язати плотик. Ми навіть не сподівалися на такий дармовий будівельний матеріал. Змушені припинити подальші мандри, ми влаштували собі не дуже пристойний на вигляд, але досить затишний притулок і вирішили аж до льодоходу залягти в зимову сплячку. Коли спиш, не так хочеться їсти, а їжа в нас лишалася так само проблемою номер один і смертельною загрозою. Якщо ми не замерзнемо на страшних провесняних морозах і якщо нас не зловлять енкаведистські людолови, то це ще не означає, що ми врятуємось. Треба було й не вмерти з голоду. Яким відзначався добрими знаннями рослинного царства, з таким чоловіком не страшно було лишитись у лісі чи серед дикого поля без будь-якого харчу. Яким зумів би прогодувати себе й мене лише йому відомим корінням та іншим рослинними дивом, котрим харчувалися наші далекі пращури. Але про яку рослинність можна було говорити в цій дикій гірській тундрі, що встигає за куце літо розмерзнути не глибше як на півметра?

Я часом сам себе запитував: на що ми з Якимом розраховуємо? Ну, навіть коли спроможемось дістатися до того Охотського моря — куди далі? Далі — така сама дика вічна мерзлота, смертельний холод і смертельний голод, пустеля, покинута звірами, сюди зганяють лише таких людей, як оце ми, приречених сконати у вічній мерзлоті, коли з них, для торжества світлого майбутнього, буде висотано останню краплю живої сили.

Перспектив не було, та ми все-таки не каялись.

Нілгиси скресла цілком несподівано, серед ночі, коли ми з Якимом перебували в стані напівжиття-напівсну, виснажені свідомим голодуванням. Спершу почувся звук, наче хтось вистрілив з револьвера. Ми попідводили голови. Тоді вистрілило з карабіна — раз, удруге й утретє; якщо той перший постріл породив у нашій уяві образ клятого Ципльоночка, то тепер ми вже не мали жодного сумніву: на Нілгиси починається омріяний нами льодохід. Ми повилазили зі свого барлогу, але нічого не побачили. Ніч була темна й хмарна, за кілька кроків усе зливалося в білу чорноту. І все-таки річка скресла. Тепер це вже нагадувало далеку канонаду, лише коли тріскалася крига при самому березі, звук скидався на револьверний постріл.

А я вже думав, що ми ніколи не діждемось весни. Потім у цьому признався й мій товариш, хоча здався мовчуном і не полюбляв сентиментальностей.

Панорама льодоходу постала перед нами в усій величі тільки вранці. І тільки вранці ми по-справжньому оцінили характер Нілгиси. Досі ми бачили її, закуту в міцну кригу. Течія здавалася нешвидкою, а вода — неглибокою. Тепер вода піднялась, береги роздалися, і на всьому обширі стрімко рухались великі й менші крижини, завтовшки до метра, які то з тріском зіштовхувались, то, мов живі істоти, налазили одна на одну. У цій картині було щось радісне, всеосяжний тріумф природи й життя.

Але ми з Якимом рано тріумфували.

Річка скресла, та морози не пересідались. Удень, особливо на осонні, сніг рихлів, ставав ніздрюватим, та варто було низькому сонечкові схилитися ще нижче чи сховатись у хмарі, як той рихкий сніг заклякав на кістку. Усі схили вкрилися твердим настом, неможливо стало ходити навіть по дрова, а найближчі кущики ми вже давно обламали й попалили. Тепер ми з Якимом мерзли дужче, ніж у найбільший розпал колимської зими.

І ще одне нас дуже непокоїло: кінчилось м'ясо.

Я вже давно оцінив далекоглядність свого товариша. Що б ми справді робили, коли б узимку поїли наші запаси крупи! Тим часом зіпсувалося б м'ясо. Мудрий чоловік виявився Яким, зумів-таки наполягти на своєму. Завдяки йому наші запаси крупи були практично неторкнуті. Інші справа, що їх було мало, а тепер ми перейшли повністю на крупу. Чи надовго її нам вистачить?

Перловку ми носили в трьох клуночках, як і на початку втечі. Кожен набирав зі своєї торбинки по дві ложки, але ми це робили на очах один в одного, — швидше не для взаємного контролю, а для певности, що ніхто сам себе не заведе в оману. Третю ж торбинку, яку само собою випало нести мені, я щодня клав на видноті, цього разу вже для самоконтролю: щоб не спокуситись. Адже голодна людина винахідлива до підступности, а своїх якостей я ще добре не знав.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Яр» автора Білик І.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЯР Роман“ на сторінці 474. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи