Розділ «ЯР Роман»

Вона вперше збилася, і Максим байдуже відповів:

— Я знаю.

Пані Ганна зітхнула:

— Буде те саме.

Максим не став заперечувати. Йому боліло в шлунку, але він навіть не здогадувався, що то від голоду, хоч не мав і ріски в роті вже чи не третій день.

— Те саме, — повторила Ганна Базилевич. — Німеччина війну програє, Росія ж вийде з війни ще могутнішою. Про якесь визволення на ближай... на найближчі кілька десятиріч нема чого й думати.

Максим думав про інше. Коли б він не зважився разом із Якимом та Кастусем утекти з колимської каторги, все було б...

Не знайшовши відповіди на запитання, що ж було б у протилежному випадку, він несподівано для самого себе розповів про ту втечу Ганні, хоч досі про це не розповідав. Ганна вислухала його й тихо сказала:

— Я трохи знаю за це з протоколів твого допиту.

Максим згадав, що так воно є й насправді, а пані Ганна додала:

— Усе життя складається з безглуздих випадків. І коли їх сплюсують усі докупи, люди починають називати це закономірністю.

— Чия це філософія? — спитав Максим.

— Моя власна.

Вона, певно, подумала про своїх батьків, бо згодом сказала:

— Тато заперечував цю філософію. І він тепер там, по той бік фронту.

— По той бік барикад, — невесело всміхнувся Максим, пригадавши давню й зовсім безглузду як для цієї миті сентенцію. І по хвилині спробував сказати щось таке, аби хоч якось її втішити: — Тепер ти їх дочекаєшся...

Вона пильно придивилася до нього в темряві, що з кожною секундою гусла навколо, немов розгороджуючи їх, а чи, може, сповиваючи спільним оповивалом:

— Кого?

Максим не відповів. Не зважаючи ні на що, попри всі на світі закони й умовності, йому ставало якось легше, коли чув поряд себе ЦЮ жінку, З її невимовним сумом і безнадією в голосі. І коли вона встала й, про щось глибоко зітхнувши, пішла вздовж західного берега яру на південь, до його сухих витоків, Максим теж підвівся й потяг стомлені ноги за нею.

Так вони й ішли, Ганна Базилевич кроків на п'ять попереду, а Максим услід їй, мов тінь, коли б це слово в умовах ночі взагалі мало сенс. Обминувши голову яру там, де над прірвою мріли рештки Єсохвадової хати, вони йшли й ішли. Містечко було темне й здавалося мертвим, але ця мертва тиша не могла нікого завести в оману. То там, то там чулися тамовані людські голоси, часом із-за чорних кущів зрадливо блимав червоний вогник цигарки, двічі навіть хтось темний і невиразний перетнув нешироку вуличку й розтанув у мороці, навіть бадиллям не зашарудівши. Містечко причаїлося, чекаючи грому, як чаяться гамірливі гороб'ячі базари, коли чорна хмара заниє все небо й десь удалині блискає, хоч гуркоту ще й не чути.