Розділ «ЯР Роман»

Як-то? Я здивовано блимнув на нього. І він удруге всміхнувся:

— Если, та'ска'ть, вы сами захотите его, та'ска'ть, допрашивать...

Він одверто знущався з мене, та в цю мить найогиднішим здавалося мені чомусь оте його слово, яке він колись надміру вживав, тоді забув, а це знову згадав про нього: «та'ска'ть... та'ска'ть...» У кишені в мене лежав плаский холодний «вальтер», якого приніс батько позаторік з мандрів. Я зашилив руку в кишеню й лапнув гладеньку металеву поверхню пістолета. Одна куля калібру шість тридцять п'ять звільнить мене від необхідности дивитися на це неприємне обличчя, спідня щелепа якого сприсала й глузливо клацала за кожним звуком «о».

Та я здобувся на силі й повільно витяг руку з кишені. То був би останній крок, а може ж, не все ще втрачено... Я не знав, що потім не раз пошкодую за ту свою розважливість, але так ото вже влаштована людина, щоб хапатися в розпачі навіть за соломинку, і всі закони логічного мислення безсилі, коли на терезах виважується життя.

Того дня я нічого не міг робити, навіть скласти примітивного графіка чергувань, хоч раніше складав його майже наосліп. Слова й цифри пливли в мене перед очима, і я одно позирав на годинник і палив цигарку за цигаркою. О десятій прийшов шеф і, переможно посміхаючись, гукнув мене із собою:

— Пойдемте, Максим Архипович.

— Куди?

— Пойдемте. Сейчас услышите интересную штучку.

Він почекав, доки я встану, і пропустив мене поперед себе, тоді повів до підвалів, розташованих унизу будинку поліції. Підвали були міцні, муровані з доброго каменю. Кілька камер, що виходили дверима в неширокий коридор, зачинялися такими товстими дубовими дверима, що, певно, не пропускали жодного звуку. Один вартовий стояв у самому кінці, до нього було метрів із двадцять. Він байдуже подивився на нас, Афіноґен штовхнув мене в перші двері, увійшов сам і щільно причинив їх за собою.

У камері, схожій на каземат, було напівтемно, я заплющив очі, і коли знову розплющив їх, у кутку виросла майже безформна купа. Я підійшов — самі ноги понесли мене туди. На грубому мотузі, прошиленому крізь кільце в бетонному сволоку, висів руками назад Антін. Я не зразу б і впізнав його, коли б не знав, що він тут, коли б увесь час не думав про нього. Густа чорна чуприна Я гол и позлипалася й майже затуляла обличчя, побите, червоно-синє, й мокре, з гачкуватого носа в Антона вряди-годи скрапували на цементову підлогу краплі крови й застригали в калюжці. Антін висів, підтягнений за руки, що були скручені назад, і впирався в підлогу коліньми. Певно, мотуз попустили, однак, Антін не мав сили стояти на ногах.

Трохи далі, біля маленького віконечка з подвійними шибками та грубими ґратиками палив цигарку поліцай. То був добре знайомий мені Костюк, не пам'ятаю імені. Побачивши мене, він став обтрушувати свою холошу, Афіноґен же підійшов до Антона й поторкав його за плече. Ягола поволі звів угору погляд і знову потупився, немов пильно стежив, щоб кров з носа капала в одну й ту саму калюжку.

— Посмотрите, кто пришел, — обізвався до нього начальник поліції. — Узнаёте?

Мій шуряк удруге підвів голову, і в очах йому застиг біль.

— Расскажите этому пану то; что вы уже рассказывали мне и вон тому человеку.

Антін аж ніяк на це не зреагував, тоді Афіноґен підтяг його мотузку вгору — аж суглоби в плечах у того затріщали.

— Так вам будет лучше? Ну, теперь расскажите. С кем вы встретились в тот понедельник?

— Із дядьком... Йовхимом...

— Что это за «дядько Йовхим»! — обурився Афіноґен Горобцов. — Разве у него нет имени-отчества, фамилии?

— Йовхим Папа... Панасови... Де... реза...

— Во, правильно! И о чем вы с ним говорили? Скажите, потому что этот пан не верит.