Розділ «ЯР Роман»

— А ти?

Він і не помітив, коли перестав йому викати.

— Я? Ну... буду вашим заступником або що.

— Таке! — буркнув дядько Йовхим. — Таке. Це по-нашому зветься: на чужому хріні в рай поїхать.

І хоч як Кривий умовляв його, дядька Йовхима неначе заклинило: ні й годі. Може, вони ще довго змагалися б, та в цей час прибіг зв'язківець:

— Нємці!

— Де? — схаменувся Кривий.

— Отамечки-го! — показав той на дорогу, що вела до схід сонця.

— Багато?

— Я знаю... Мать, усі, шо...

Він подивився на незнайомого чоловіка й замовк.

— Я зараз.

Кривий подався до дверей, гукаючи вслід зв'язковому:

— Млин і цукровий завод! Чуєш, і станцію!

— Єсть! — вигукнув партизан і побіг поперек кульгавого командира.

У цей час пролупали перші постріли, спочатку рідкі й незагрозливі, але вони дедалі дужчали й ряснішали. Дядько Йовхим наздогнав Кривого вже в центрі. Той ішов, не зважаючи на свою хворобу, досить швидко.

— А міні ж куди?

— Ідіть поки що за мною, — повернув до нього спітніле обличчя Кривий. — Там побачимо.

Поки дійшли до станції, на дядькові Йовхимові сорочка прилипла до спини. Партизани вже хвилювались. Побачивши свого командира, вони кинулися до нього:

— Вже?