Розділ «ЯР Роман»

І справді — хто? Дядько Йовхим не мав бажання розкриватися й пішов до млина. Там, як він і передбачав, робота кипіла. У широко розчинені двері млина входили чоловіки й жінки, назустріч їм ішли інші, виваляні в борошно, і квапливо несли на спинах повні лантухи. Усе це відбувалося тихо, майже без жодного згуку, чути було тільки голос одного молодого партизана:

— Не задержуй движеніє! Давай, папаша, давай швидче!

Дядько Йовхим протиснувся всередину, пошукав очима, та й тут не було того, що йому треба. Коли ж вийшов надвір, зустрівсь із Антоном Яголою. Насунувши картуза на самі очі, поставивши комір піджака сторч, він підступив і всміхнувся:

— Повідіму, не всиділи дома?

— А ти чого тут?

Антін знову всміхнувся:

— Ходьомте на станцію. Там уже наші. Я був. Начальникові капут, бригадірові вашому капут, а ті всі порозбігалися — і одного не знайдеш!

— Ну, ходьом! — погодився Йовхим, і вони пішли.

Але дорога пролягала майже повз цукровий завод, і годі було втриматися, щоб не заглянути й туди.

Усе йшло за планом. Хоча ранок тільки починався, хоча про партизанську операцію ніхто з мешканців Яру наперед не знав, але й на заводі вже було повно люду. Усі діловито й дуже серйозно йшли в складські приміщення й тягли звідти цукор, який німці не встигли вивезти. Тягли лантухами, торбинами, ряднами й відрами, несли на плечах, на спинах і поперед себе, одна жінка, певно, зле поінформована сусідьми, прийшла без нічого, але й тут дала собі раду. Скинувши хустину, вона набирала совковою лопатою цукор і сипала в неї. Однак хустина видалася нікчемно малою. Тоді молодиця, кілька разів озирнувшись на дядьків, які мовчки поралися коло білого піску, спустила спідницю через коліна, зав'язала зверху гузкою й заходилася сипати туди, лишившись в одній сорочці.

Дядько Йовхим підійшов до партизана, який наглядав за розтяганням державного майна, і спитав:

— Скільки його?

— Кого? — не зрозумів партизан. Це був русявий хлопець певно, не тутешній, із полонених.

— Сахарю.

— А я знаю?

— Тонн з півсотні, повідіму, буде, — приміряв на око Антін Я гола.

— Довго, — сказав дядько Йовхим.

— Шо довго?

— Розбиратимуть.

— До обіду й крихти не знайдеш! — запевнив Ягола.