— До обіду... Скільки ше до того обіду...
Підійшов дід Омелько з Гуманчиків:
— Йовхиме, так ви шо: німця вже сюди не пустите, чи ше прийде?
— А чого ви... в мене питаєте, дядьку Омельку?
— Аж ти з ними!
— Хто? Я?..
Він подивився на сивого дідугана й хотів йому сказати, щоб не втручався не в свої справи, але потім подумав про інше. Брехати, ніби він прийшов просто подивитися, як люди грабують цукор, не було вже рації, люди не дурні й усе бачать. Проте, відвернувшись од діда, Йовхим сказав:
— Нє-е, це я так...
— Ходьомте, дядьку Йовхиме, — торкнув його за лікоть Антін. — Ше ж на станцію...
Вони вийшли з цукроварні й попростували городами до мосту, за яким починалася територія станції. Будка вартового була перекинута, поблизу лисніла чимала калюжа крови. Ягола перехилився через поруччя і сказав:
— Оно вони.
Дядько Йовхим і собі глянув. Унизу, розкидавши руки, лежало біля самої води двоє людей: один у німецькому строї, другий у мундирі українського поліцая.
— Було б їх у воду, чи шо...
— Хай собі, — махнув Антін.
Біля станції метушилося чимало партизанів. Одні ломами розвертали рейки, інші обливали мазутом вагони, що були залишені на запасних коліях, треті носили в приміщення просмолені шпали, які горопудилися рівними штабелями по той бік колій.
— А якщо поїзди? — спитав Йовхим.
— І там, і там, — кивнув Антін рукою туди, звідки йшли, й туди, де зникали рейки, — мости розібрані.
— А пасажирські є?
— Тіки два, — відповів Антін. — Ондечки й хазяїн іде.
Дядько Йовхим обернувся. Сюди, рвучко припадаючи на ліву ногу, ішов командир партизанського загону Кузьма Круть.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Яр» автора Білик І.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЯР Роман“ на сторінці 420. Приємного читання.