Розділ «ЯР Роман»

— До обіду... Скільки ше до того обіду...

Підійшов дід Омелько з Гуманчиків:

— Йовхиме, так ви шо: німця вже сюди не пустите, чи ше прийде?

— А чого ви... в мене питаєте, дядьку Омельку?

— Аж ти з ними!

— Хто? Я?..

Він подивився на сивого дідугана й хотів йому сказати, щоб не втручався не в свої справи, але потім подумав про інше. Брехати, ніби він прийшов просто подивитися, як люди грабують цукор, не було вже рації, люди не дурні й усе бачать. Проте, відвернувшись од діда, Йовхим сказав:

— Нє-е, це я так...

— Ходьомте, дядьку Йовхиме, — торкнув його за лікоть Антін. — Ше ж на станцію...

Вони вийшли з цукроварні й попростували городами до мосту, за яким починалася територія станції. Будка вартового була перекинута, поблизу лисніла чимала калюжа крови. Ягола перехилився через поруччя і сказав:

— Оно вони.

Дядько Йовхим і собі глянув. Унизу, розкидавши руки, лежало біля самої води двоє людей: один у німецькому строї, другий у мундирі українського поліцая.

— Було б їх у воду, чи шо...

— Хай собі, — махнув Антін.

Біля станції метушилося чимало партизанів. Одні ломами розвертали рейки, інші обливали мазутом вагони, що були залишені на запасних коліях, треті носили в приміщення просмолені шпали, які горопудилися рівними штабелями по той бік колій.

— А якщо поїзди? — спитав Йовхим.

— І там, і там, — кивнув Антін рукою туди, звідки йшли, й туди, де зникали рейки, — мости розібрані.

— А пасажирські є?

— Тіки два, — відповів Антін. — Ондечки й хазяїн іде.

Дядько Йовхим обернувся. Сюди, рвучко припадаючи на ліву ногу, ішов командир партизанського загону Кузьма Круть.