Розділ «ЯР Роман»

Дядько Йовхим уперше бачив його при денному світлі. Це був чорнявий і дуже худий чоловік років тридцяти, у шкуратянці, перехрещеній двома портупеями, із вусами й короткою бородою. На грудях у нього висів німецький автомат із відкидним залізним прикладом, одна нога, здорова, була взута в добрий чобіт, а друга — в обшмуляний протезний черевик. Правою рукою він підпирався на товстий ціпок із гнутою ключкою.

— Так і ви тут? — спитав дядько Йовхим.

Кривий усміхнувся:

— Мабуть, що тут.

Сьогодні вночі вони вперше зустрілись особисто, хоч разом діяли вже давно, і тепер ще раз міцно потисли один одному руки.

— Як там на цукровому, Антоне? — поцікавився Кривий. — Чи ти лише до млина заглянув?

— Обше був і там, і там... Граблять православні. Сахарю тони із п'ятдесят, а борошна...

— Борошна теж приблизно стільки, — сказав командир. — Мені доповіли хлопці.

— А німець не наскоче? — спитав дядько Йовхим.

— Я виставив на всіх дорогах заслони. Поки німець нас шукатиме в лісі, ми ошукаємо його в його ж власному лігві, — скаламбурив Кривий, але людям було не до жартів, і він повідомив серйозним тоном: — У Веприках лежить пудів сто соли. Треба припасти якийсь пуд і для загону, а решту теж роздати селянам. І борошна та цукру нам трохи треба. Зробимо німцям феєрверк, — додав він, показуючи ціпком на партизанів, які тягали до приміщення станції шпали.

— Оце-го зараз?

— Та ні, коли відступатимем.

— Жертви... є? — спитав дядько Йовхим.

— Поки що тільки одного поранено в руку. Ходити може. Ну, там... як щастя наше, то...

Дядько Йовхим зітхнув. Кривий заходився прощатись:

— Я піду, бо треба ще переглянути папери в комендатурі та поліції. Ми сьогодні трьох в'язнів звільнили. Я думав, застанемо більше.

Він покульгав у бік мосту, а Ягола з дядьком Йовхимом пішли до майстерні. Десь там лежав бригадир Краузе й начальник вокзалу. Йовхима немов якась гемонська сила тягла подивитися на них, і було трохи страшно, хоч він за своє життя передбачив багато смертей і за три роки каторги багатьох товаришів поховав своїми власними руками.

Тепер дядько Йовхим лежав, спершись плечем на шерхкий стовбур товстелезного дуба, і слухав, як утома сливень відчутно затягає його своєю павутиною і склеплює йому повіки. Він ворушився, щоб геть прогнати сон, але цього вистачало хіба на хвилину. І коли цигарка припекла пальці, дядько Йовхим уторопав, що таки не втримався й заснув.

Уставши, він обійшов довкруж дуба раз і вдруге, але ноги крутило й боліло в попереку. Цей день дався йому взнаки, таки дався взнаки...

Час від часу тьохкало серце, і тоді перед очима пливли червоно-зелені кола. Чи змогла його Дунька сховатися? Він навіть не встиг попередити її, а тепер картав себе останніми словами. Якщо пішла до сестри на Черкаси, то ще надії не втрачено, коли ж ні... Було б сьогодні вдосвіта попередити, було б таки попередити, — катувався дядько Йовхим, але що він міг зробити по всьому?..