Розділ «ЯР Роман»

А мене сіпало сказати, що Ципльоночок — не білорус.

Розділ двадцять сьомий

Три міномети ще гавкали на горі, з лівого берега яру, але міни рвалися десь у лісі, на протилежному березі, і люди спокійно відходили вглиб і вглиб яру, на північ, розтягтись рідкою вервечкою, ледве бачачи один одного. Їх ніхто не переслідував. Німці обстрілювали ліс, не наважуючись проти ночі заглиблюватись у нього. Про те, що загін відходить яром, вони, певно, і не здогадувались, інакше б увесь свій вогонь перенесли сюди й закидали б урвища мінами.

Дядько Йовхим човгав третім. Десь там у пітьмі прокладав дорогу незнайомий йому хлопець, а попереду коливалася, рвучко припадаючи на ліву ногу, постать самого командира Кузьми Трохимовича Крутя, якого сільчани по-вуличному звали Заболотним, а чужосельці — Кривим. Він ішов напродиво швидко, і дядько Йовхим ледве встигав за ним.

— Ви там є? — пролупав спереду командирів голос, і дядько Йовхим притишено відгукнувся:

— Та є...

Із незвички й від перевтоми за цей день ноги йому просто підгинались, але він намагався не відстати, тримаючи в полі зору хитку постать Кривого.

— Може, посидимо? — по чверті години запитав удруге командир. — Боятися нема чого. Вони ще трохи поламають лісу та підуть спати.

— Кажеш, спать? — озвався дядько Йовхим.

— Спати.

— А хай би вони й не прокидалися.

— З німця вночі вояк поганий.

— Дивися. Сам дивись. Ти тут хазяїн, тобі видніше.

Але дядько Йовхим був радий привалові.

— Сто-оп! — неголосно скомандував Кривий, і наказ полетів назад уздовж ланцюга: «Сто-о-оп!...»

Десь далеченько вгорі й позаду квакали в лісі міни. Судячи з вибухів, уривчастих і приглушених, туди було щонайменше зо п'ять кілометрів. У пралісі яру було вогко й дуже тихо, чулися тільки перемовляння партизанів, і в дядька Йовхима злипались очі. Кривий підсів до нього й присунувся.

— Курити тільки в рукав! — обізвався він до найближчих партизанів, і ті переслали його наказ далі.

— А з рукава не побачать? — спитав дядько Йовхим.

— У такому лісі не побачать, — заспокоїв його Кривий, скрутив цигарку й припалив. Дядько Йовхим попросив і собі.

— Коли ж так очі злипаються, шо хоч плач, — виправдовувався він.