Розділ «ЯР Роман»

— Паліть, Юхиме Панасовичу. Вранці підемо туди, де німцям і на думку не спаде нас шукати.

Дядько Йовхим припалив од його самокрутки й кілька разів затягся з рукава. Сон ніби трохи розвіявсь, та немолоде тіло аж гуло від перевтоми. День і справді видався скажений, і такого навантаження дядько Йовхим уже добрих два роки не давав ні своїм ногам, ні рукам, пі серцеві...

...Облава почалася, як звичайно, удосвіта, задовго до сходу сонця. Дядько Йовхим знав про неї ще звечора, знав од Антона Яголи, сповістив і Кузьму Трохимовича Крутя, та все одно не міг спати цілу ніч. Хто зна, як воно там складеться, джерело в Антона Яголи непевне, думав він, бо таки ж поліцай лишається поліцаєм, а з голого — як із святого, бо він же й послуги свої робить — неначе окраєць жебракові дає.

Ну, добре, міркував собі дядько Йовхим, нехай німці навіть не знайдуть хлопців у лісі, бо ліси й справді несходжені, а в нетрі яру й удень страшно заходити. А те, друге, що мало статися в той час, коли карателі нишпорять у яругах?

Дядько Йовхим насилу дочекався ранку, встав, щойно почало сіріти, і швидко вдягся. Над містечком висла прохолодна й лагідна тиша, не чути було навіть звичайного в цей час досвітнього леготу. Йовхим вийшов на вулицю, вдягнений у робочу, промащену всіма солідолами й нашпиговану металевою тирсою кухвайку, і став наслухаючи.

— Ти куди то так рано? — гукнула від хати тітка Дунька.

Дядько Йовхим повільно зашкрьобав чобітьми назад, по тому раптом став, як укопаний.

— А чуй! — сказав він до дружини.

— Шо — чуй?

— Отамо-го!

— Машина гиркоче. Йди ше поспи!

Йовхим увійшов у хвіртку, давно не змащені бігуни рипнули й замовкли, і коли приступив уже майже до хати, хвіртка знову зарипіла. Він озирнувся — чи хтось прийшов, чи то вітер так грається? Але вітру, як і щойно, не було, хвіртка стояла на защіпці.

— Чи мацаклєт? — спитав він дружини, аби лиш пересвідчитись на сторонньому вусі, бо починалося те, чого дядько Йовхим чекав од учора. Десь у центрі, мабуть, на цукровому заводі або млині тихенько киркотіли автомати й чулись окремі гвинтівкові постріли.

Йовхим Дереза побіг до хати, сягнув рукою в запічок, видобув звідти важкий пістолет у масній ганчірці й шаснув назад у сіни, мало не забивши дружину, яка тільки заходила.

— Йовхиме! А попоїсти ж!

Він махнув рукою — відчепись! — і подався вулицею Гуманчиків до центру. Коли добіг, ледь переводячи подих і хапаючись за бока (боліла селезінка), там уже панувала тиша. Старий завагався: може, то все йому приверзлося?

Та біля входу в комендатуру стояв дядько в латаній кухвайчині, з німецьким автоматом у руках і довжелезною трьохлінійкою за плечима, німець же, який, певно, досі вартував, тепер, випроставшись і розкидавши руки, лежав біля ґанку в калюжі власної крови. Ще кілька вбитих горопудилося посеред вулиці метрів за тридцять або сорок від комендатури, а двоє молодиків тягли з будинку якісь папери й складали їх у лантух.

— Де старший? — спитав у вартового дядько Йовхим, але той не відповів.

— Старший, кажу, де?

— А ти хто такий, шо горлопаниш? — визвірився на нього партизан.