Розділ «ЯР Роман»

— Оленка осьденьки його знайшла й випросила. Каже, попоходила по лагерях, і в Калинівці була, й у Ружнику, і за Дніпром... Насилу знайшла. Каже, сама шкура та маслаки... Бо-оже Господи, де ж наші, на-аші-і?..

Я думав, що робити. По хвилі обернувся і скоса глянув на гостю. Дівчина здивовано рячилась на мене, певно, збентежена моєю реакцією, але мені було зовсім байдуже, як вона дивиться. Мене гризло одне: що робити? І вихід несподівано підказала мати:

— Пресвята Діво Маріє, яко народила младенця...

Діва з младенцем! Я схопився й майже вбіг у хату, навіть не припускав, що жага помсти може так оце підкинути людину. Але на покуті сидів батько, і я не зважився лізти через нього.

— Забрали Макаришиного Йвана. Прийшло двоє, один німець й один наш. Грабив, кауть...

Сказавши це, батько подививсь на мене пильніше:

— Ма'ть, той... капут зроблять, кау.

Я й досі тремтів. За останніми батьковими словами сягнув до шафи, кидонув звідти на підлогу цілий стовпчик жіночих бриликів із стрічками й заходився їх топтати. Брилики порозбрикувалися навсібіч, я згріб їх в оберемок, виніс надвір і скинув з веранди. Тоді видобув сірники, згорнув капелюшки ногою докупи, нахилився й підпалив. Пересохла солома спалахнула, мов порох. За мить біля сходин лишилася купка сизого попелу.

Мати дивилась переляканими очима, навіть рота роззявила, гостя ж, Оленка, відразу впізнала свої капелюшки, які сама колись дала була тітці Явдосі, моїй матері.

— Щоб мені й духу тут!..

Не доказавши, що маю на увазі, я переступив через гарячий попіл і вийшов на вулицю. Обличчя й досі пашіло вогнем. Груди здіймались, наче я щойно пробіг два кілометри. І ноги самі понесли мене до управи.

Але пані Ганни там не було, і доки я чекав на неї, потроху охолов і заспокоївся, принаймні, настільки, щоб нормально розмовляти з людиною.

Ганна увійшла до свого кабінету діловита й жвава й ураз обсипала мене приском своїх мінливих очей. Зараз вони відливали темною міддю, як і пухнасте волосся, стягнене ззаду блискучою чорною стрічкою. Я подивився на неї, і від серця враз одлягло. Вона була така ж гарна, як і завше, ще й краща, навіть затінки під очима не старили її. Я подумав, що то — слід вчорашньої ночі, і серце солодко зайшлось.

— Здрастуй, Максиме.

Я підвівся й узяв її за руки, але Ганна сторожко скосувала на двері:

— Не треба... тут.

Я пустив її й знову сів.

— Ти щось, може, про школу?

Я крутнув головою:

— Ні, про це потім. Спершу... — Тоді помовчав і тільки згодом додав: — Документи там у... — Я не знав, як сказати, нарешті зважився: — Документи там якісь є... Ну, про мене... Слідчі.