Розділ «ЯР Роман»

Повернувшись додому після стількох поневірянь, коли життя його раз у раз повисало на волосинці, Максим сподівався знайти тут умиротворення, та раптом відчув себе деревом, вирваним з ґрунту. Таке вже з ним було одного разу. Це сталося після того дивного врятування з Чортової воронки, півтора року тому, у дикій печері, днищем якої дзюркотів струмок, а попід мокру стелю слався дим утікацького вогнища. Там це було зрозуміло, але тодішнє відчуття несподівано заполонило було Максима й тоді, коли після багаторічних страждань він опинився нібито вдома й начебто серед найрідніших людей.

А минулої ночі те гнітюче відчуття раптом зникло, випарувалося. Плутаючи українські й російські слова, Ганна, коли вони лежали поряд, голова до голови, на одній подушці, півголосом розповідала йому про себе й про своє життя. Максимові здавалося, ніби він слухає дуже пильно, але раз у раз ловив себе на тому, що милується тільки дзюрчанням слів і шовковою шкірою її плеча. Тоді йому ставало ніяково, він починав перепитувати, та швидко знову впадав у забуття.

То був суцільний транс. На якусь мить Максим навіть лякався й торкав пальцями очі. І коли пересвідчувався, що все це відбувається насправді, душу виповнювала хвиля пекучої гордости, якої досі не доводилося зазнати. Найкраща з-поміж усіх жінок, що він їх будь-коли бачив, лежала поруч. І тоді все його єство спалахувало й наливалось потаємною силою, і світ переставав існувати, і було навіть дивно, що він не шкодує за ним.

Нерухомо лежачи на його плечі, Ганна спитала:

— Ти ще ніколи цього не?..

Максимові чомусь було соромно визнати своє неофітство, у концтаборі йому розповідали, буцімто жінки найдужче люблять тих чоловіків, котрі «меняют женщин, как перчатки», і заперечив. І тоді в темряві довго червонів і не наважувавсь озватися. Та Ганна сама порушила мовчанку:

— Ты вре... ти дуриш. Правда?

І почала йому розповідати й про свого чоловіка, і про ті обставини, які її з ним звели. Вона говорила плутано, щораз поверталася назад і знову поспішала туди, де зупинилась. Тепер, згадуючи її тихе жебоніння, Максим подумав про те, що людська пам'ять дуже нагадує мозаїку: хоч би коли туди притулили той чи той камінчик, усі вони вишикуються стрункими обрисами довершеної картини. Ганна почала з чоловіка, власне, з кінця, а Максим тепер міг камінчик до камінчика відтворити все панно від початку.

Народилася Ганна двадцять восьмого червня 1914 року, — того самого дня, коли в Сараєві було вбито Франца-Фердинанда, спадкоємця австро-угорського престолу. Почалася Перша світова війна. Ганниного батька, Андрія Базилевича, мобілізували в березні 1916-го, а за тринадцять місяців він повернувся до Києва. Україна переживала бурхливий і радісний період воскресіння після двохсотп'ятдесятирічного російського рабства, і ніхто ще до пуття не відав, яким шляхом вона ніде далі.

Андрія Базилевича партії не цікавили, і він не приставав до жодної з них. Але ідея волі й самостійного розвитку рідного народу не були байдужі йому. Щойно перед початком Першої світової він здобув диплом фізика й тепер з головою поринув у наукову працю. Його дружина, Лідія Пантелеймонівна, народилась у Ярі в сім'ї земського лікаря, а після батькової смерти та заміжжя вчителювала на околиці Києва — Сирці. Турбота про родину лягла на її плечі, бо фізика вважалась наукою принаймні дивною, і фахівцями з цієї галузі, особливо теоретикам, яким був Андрій Базилевич, платили сміховинно мало.

Ганночка росла в сім'ї сама, бабусь та близьких родичів у Києві Базилевичі не мали, однак це, а також природна допитливість ізмалечку навернули її до книжок. У великій татовій бібліотеці дівчинка днювала й ночувала, поглинаючи все без добору й контролю з боку батьків. Подруг вона майже не мала, якщо не вважати однокласниць, і найбільшу насолоду отримувала, читаючи твори Грушевського та інших українських і зарубіжних істориків.

Ще на початку двадцятих років Андрій Базилевич здобув звання доцента, а двадцять восьмого — й професора Київського інституту народної освіти. Серед поважних викладачів Базилевич був наймолодшим, і чи це чи, може, здібності привернули до нього загальну увагу. Випадок звів молодого професора з Наркомом освіти Миколою Скрипником, і відтоді вони часто зустрічались у тодішній столиці України Харкові та в Києві. Так часто, навіть частіше, ніж належало, бо саме це стало головним пунктом обвинувачення, коли страшного, чумно-голодного тисяча дев'ятсот тридцять третього року, після самогубства Скрипника, професор Базилевич опинився спочатку в Лук'янівській в'язниці, а потім і на будівництві Норільського гірничорудного комбінату.

Цього ж таки року Ганна вступила на перший курс Київського університету. Її не чіпали, бо всім тоді було добре відомо, що діти не відповідають за вчинки батьків, навіть якщо батьки — вороги радянської влади. Але минуло ще два-три роки, ситуація змінилася. І Ганна, і Лідія Пантелеймонівна знали про це й погодились на вмовляння добрих людей. То була родина давнього батькового друга — харківського інженера Панасюкова. І Ганна взяла шлюб з їхнім сином Ігорем.

Тридцять сьомого року Лідія Пантелеймонівна теж опинилась на каторзі, але в доньки, яка тепер навчалась у Харківськім університеті, було інше прізвище.

Ігор не скористався з нещастя вкрай приголомшеної дівчини. Він літав на своїх важких бомбардувальниках і навіть словом не нагадував Ганні про шлюбні обов'язки. Та це виявилося понад силу щирого й ліричного хлопця. Він закохавсь у свою фіктивну дружину, яка жила в них-таки, і почав сохнути просто на очах. Ганні стало шкода його, просто шкода, та й годі, бо кохання так і не прокинулося в її серці, і вона стала йому фактичною дружиною.

Ні, Ганна не може поскаржитись на Ігоря, Ігор був надзвичайно ніжним і чуйним, але хіба серцеві накажеш? Вона заглибилася в історію й що день то далі відходила від свого чоловіка, хоч і жодного разу не зрадила його. Тоді почалась Фінська війна й Ігор загинув через тиждень після її початку, а Ганна знову повернулася до Києва, останній рік працювала в школі.

— Вот и... ото й усе.

Максим слухав, і пекуча думка не давала йому спокою. І він таки спитав:

— A-a... дітей?..

Ганна притиснулася до його плеча й прошепотіла: