Розділ «ЯР Роман»

— Я все життя мечтала... мріяла про... Але мені не можна мати дітей.

Як, невже вона хвора? Ні, справа не в цьому. Ганна відвернулася й стала нараз далекою й недосяжною. І коли озвалася знову, голос її бринів по-іншому, аж Максимові мурашки по спині пробігли:

— Я поклялася собі не мати дітей і не одружуватись, аж поки Україна здобуде самостійність.

Максим лежав, боячись поворухнутись, а Ганна мовчки натягла простирадло до самого підборіддя. Згодом він знову здригнувся, бо Ганна ніби вгадувала хід його думок:

— Не думай, что я... що я мщуся за батьків, що я озлоблена. Але роки мене дечого навчили. Мені неначе розплющилися очі, я багато читала й ще більше думала. Висновок прийшов не зразу, але тепер мені все ясно. За роки сталінщини Україна наблизилася до загибелі в багато разів дужче, ніж за попередні двісті п'ятдесят років. Радянська влада — це сталинщина, комуністичний фашизм. Хто б міг подумати...

Ганна замислилася й утихла, і Максим чекав, коли вона заговорить, бо сам не знав, що й казати. Ці думки були йому знайомі, хоча він і не вважав себе всепрощенцем. Ганнина сповідь неабияк його схвилювала. Він одчував, що її міркування починають затягати і його, прочитане й давно забуте виструнчувалось у тому ряду й послідовності, які пропонувала вона.

— Я вже не кажу про жахіття колективізації, голоду та терору проти безневинних людей. Це дике середньовіччя. Німців у нас називали фашистами, але якщо вони справді фашисти, то тільки для інших, чужих. А в нас фашистський терор розв'язали проти своїх, рідних. Я кажу про інше: головну «мирну зброю» Росії. Царат силою не міг надто багато досягти, бо кожне грубе насильство викликає опір. Найжахливішим стало для нас місто. Еге ж. Воно перемелює українців, асимілює. Російські школи й вузи, зрусифікована промисловість... Селянин, який пнеться всіма силами, щоб потрапити до міста хлібного, може, і не забуде рідної мови, але його діти вже повністю денаціоналізовані. А в місті років через п'ятдесят житиме три чверті населення. Це факт, бо такі закони суспільства. Індустрія розвиватиметься й далі, і ще швидше. Коли ти звернув увагу...

Але Максим далі не слухав. Йому думалося своє. Рантом стало страшенно незручно лежати в такому вигляді, та він не знав, як устати й одягтись. Не знав і того, як подивитися завтра Ганні в вічі, а дивитися-таки доведеться.

— Ти підеш додому чи?..

Максим аж схопився й почав одягатись. Перша ніч осені заглядала в синє вікно тисячами зір, десь далеко проспівав півень, за ним — другий і третій, а далі все містечко до самого яру прокинулося й заголосило сотнями сурм. То либонь були вже треті півні. Максим квапився й ніяк не міг дати собі раду в млосній пітьмі кімнати. Він задихався тут, швидше, швидше на повітря...

Штовхнувши з нетерпіння двері, аж грюкнули об стіну, хлопець вихопився на вулицю й щодуху побіг до центру. І тільки біля собору, який спокійно дрімав у досвітньому мороці над площею, нарешті отямився й став. Що він наробив, що накоїв!.. Йому здавалось, ніби все пропало, провалилося в тартарари, і навіть сонце не наважиться більше з'явитись над обрієм, інше було блюзнірство, страшенна несправедливість і жорстокість...

Думка плуталася й утікала, і Максим знесилено сів на довгу каменюку, що колись та комусь, певно, правила за надгробок, а тепер сумирно лежала під церковною огорожею. Рука машинально налапала в кишені кисет із махоркою та папером. Хлопець упомацки скрутив цигарку й затягся. Усе тіло розслабилось і немов попливло кудись убік. Враження було таке повне, що він аж бачив себе зосторонь і страшенно дивувався: хіба таке в житті буває?

Сіпнувся Максим од різкого болю. Цигарка дотліла й упекла пальця. І коли біль потроху минув, хлопець устав з каменюки й швидким кроком подався додому. Раптовий сон біля цвинтаря прогнав кошмари. На серці стало радісно й легко. Усе якось уладнається, якось обов'язково владнається, сам себе запевнив Максим. Йому хотілося заспівати, крикнути на всю силу: люди, не спіть, та прокиньтеся ж! Але далеко на сході, за яром і за лісами вже блідло небо, вузенька смужечка неба, і він посоромився раптової хлопчачої витівки...

Те все було вчора й уночі, а тепер я нога за ногою плентав додому. Прудке сонце першого вересневого дня здавалося страшенно млявим, наче примерзло на одному місці, хоча й пекло несамовито, незгірш як улітку. На центральній площі троє німців ходили з двору в двір і збирали до великого лозового кошика «яйки». Я відвернувся. Я чекав вечора.

Удома були гості. Мати сиділа з якоюсь дівчиною в садку на лавці й тихо втирала краєм хустки очі. Материні сльози мене не дивували, додому повернулося двоє, а ще трьох закрутило вихором, і ніхто не міг сказати, де вони й як вони там.

Угледівши мене, дівчина хутенько поправила волосся, що й так було гарно сплетене в товсту косу, і натягла спідницю на коліна. Цієї дівчини я не знав, хоч вона когось мені й нагадувала. Їй минало десь шістнадцятий чи вісімнадцятий, на чорнобривому обличчі в неї закарбувався якийсь ніби й смуток, ніби й збуда; швидше за все то була втома. Я недбало привітався й став підійматися на веранду, але мене спинив материн голос:

— Чи чув, Максимочку, Антін Яголишин із плєну вернувся...

Мене мов громом ударило. Антін? Про нього, відколи втік із в'язниці, я чув уже не вперше. У пам'яті відразу зринула веремія незнайомої станції й земляк у будьонівській формі. Значить, повернувся, паскуда... Я відчув, як увесь вид і потилиця мені набрякають кров'ю, сів на приступку й задивився собі під ноги.

— Аякже, прийшов, прийшов, тіки наших і нема...

Я не дивився в бік матері, але чув, як вона знову хлипнула, тоді висякалась і втихла.