Розділ «ЯР Роман»

— Маємо вже й столицю...

Максим як стояв, так і сів. Отже, почули й таке. І йому згадалася врочиста військова музика, що від самого ранку лунала з гучномовця.

— Німці передали — два мільйони вбито й полонено в київському котлі.

Ганна помовчала, тоді спитала:

— А ти не радієш?

Максим подививсь на неї, але й у її очах не було бозна скільки радощів.

У кімнаті яскраво сяяла велика гасова лампа-шістнадцятерик, але було холодно і якось незатишно. Максим не міг дати раду своїм думкам. Адже всі так чекали, коли ж настане цей день. А він настав, і зробилося холодно й ніби аж моторошно. Максим устав і пригорнув до грудей Ганну. А вона, поклавши голову йому на плече, тихо промовила:

— Черга за Москвою.

І навіть не поцілувала його, як завше, як щовечора. Тоді обережно вивільнилася з кволих Максимових рук і мовчки сіла до столу. Десь, певно, у центрі ляснув пістолетний постріл, тоді ще й ще. Німці салютували перемозі. Двомільйонна армія...

— Тепер — Москва, — вперше озвався й Максим. — Чого ж нам не радіти.

— Ужин... вечеряти хочеш?

Максим не почув. Таку силу тепер ніщо вже не спроможне зупинити. Уся Європа, геть уся Європа...

Ганна прикрутила ґніт і почала поволі роздягатися. І пахощі її молодого тіла, і раптова млість, що невідомо де й узялася в її граційних жіночих рухах, зробила своє. Максим підвівся. Усе к лихій годині, все суєта, тільки вона, вона й вона...

А потім у кімнату долинули рубані згуки маршу... Авжеж, треба радіти. Може, десь там і Марія, і Петро з її чоловіком Павлом, але треба радіти...

У нашому концтаборі була одна-єдина жінка, і хоча вона жила за межами зони й жодного разу не переступала через дротяне загородження на наш бік, усі ми вважали її своєю. Ми, звичайно, знали, як її звати, бо вона була бухгалтером у канцелярії й дружиною начальника табору Потапова, але між собою називали її не інакше, як Вона.

Вона, вона, вона... Це слово було на вустах мало не кожного каторжника, хоча жінка мешкала в так званих «жилдомах» за двісті метрів од зони, а канцелярія була біля прохідної й виходила на табір тільки чотирма заґратованими вікнами другого поверху. Ми ніколи не бачили її ближче як за п'ятдесят метрів, бо бригадири отримували денні наряди від простих бухгалтерів, залучених з-поміж нашого-таки брата, а дружина начальника концтабору була головним бухгалтером. Про її зовнішність ми могли тільки здогадуватись, домальовуючи портрет у власній уяві, тож вона здавалася нам Утіленою Красою.

Коли котромусь каторжанинові щастило побачити Потапову в вікні, щасливчика потім довго про це розпитували, а він почувався на сьомому небі й давав волю фантазії. Ми називали її тільки Вона, бо вимовлене вголос ім'я могло завдати великих прикрощів, адже в кожному бараці були таємні співробітники начальства, сексоти, тобто «секретные сотрудники», тобто «стукачі».

Я згадав про Потапову, несподівано впіймавши себе на тому, що почав заочі називати й Ганну «вона». Це мене прикро вразило, адже Ганна не йшла в жодне порівняння з Потаповою. Про Потапову ми всі безперестану думали тільки через гірку неволю. Коли одна жінка припадає на десять тисяч чоловіків, хай і знесилених каторгою та недоїданням, вона стає іконою.

Отож про цю ікону між нами зайшла мова днів за три після нашого повернення з Чортової воронки до рідного табору.

Ми з Якимом Литовченком і Кастусем Матусевичем працювали на відвалі: вантажили порожню породу в перекидні вагонетки, самотуж пхали розбитою колією до краю насипу і зсипали вниз. Вагонетку можна було попхнути лише вдвох, та й то в теплу нору року, а на початку квітня, коли морози сягали тридцяти градусів і завірюхи раз у раз перемітали колію, бригадир ставив на вагонетку трьох.