Розділ «ЯР Роман»

Максим і сам не впізнавав і себе, і свого голосу. Чи так він уявляв усе, чи так передбачав?.. Але несподівана млявість охопила все тіло, і він був би сів, коли б не багнюка під ногами. Усе вийшло не так, усе не так, зовсім по-іншому.

Антін був чорний, як жук, горбоносий і кощавий, певно, і за ці три тижні не міг отямитися після таборів. Але ж вижив, вижив-таки, гад, путні люди вмирають, а таке завжди виживає... Максим силкувався відшукати в пам'яті найубивчіші слова, які готував для цієї зустрічі майже три тижні, але здобувся тільки на немічний хрип:

— Кажу, знову не впізнав...

Антін теж отямлювався, навіть спробував усміхнутись:

— Та чого ж, упізнав, упізнав...

— А тоді — ні?

Той здивувався:

— К...коли?

— Коли, не коли, а тепер уже не заколиш.

Антін мовчав і лише тоскно дививсь у кінець вулички, куди допіру прямував.

— Твоє минуло. Прийшов з полону?

Ягола кивнув, не повертаючи в'язів.

— Сестра визволила?

Той аж сіпнувся й тривожно зиркнув на Максима.

— А хочеш, тепер я тебе не впізнаю? Кажи: хочеш? Візьму й скажу в комендатурі: он там приблукав якийсь підозрілий у будьонівських підштаниках і я його не знаю. Хочеш?

Антонові на щоках заграли жовна, але він стояв і тільки розгладжував лівим чоботом багнюку. Підошва чобота, певно, була полатана, бо на розгладженому лишалася смуга. Максима дратував цей дівчачий рух. Нарешті Ягола подивився йому в вічі й тихо проказав:

— Заявляй, коли, повідіму, надумався. Я чув, тепер ти начальство... Шо я тобі зробив?

І знову погляд його потоскнів і зачав блукати в кінці омріяної вулички.

— Що зробив, кажеш? — Максимів голос нарешті набув нормальної сили, але злість не йшла, та злість, на яку так розраховував і яку плекав довгими тижнями, готуючись до цієї зустрічі. — Що зробив? — Повторив він. — А те, що мене через тебе збиралися за голову до гіляки причепити, — ось що. Ти це знаєш?

Той мовчки хитнув головою.