Розділ «ЯР Роман»

Максим витримав його погляд і відповів зовсім не те, що збирався сказати хвилину тому:

— Мені теж не відомо. Але ваша версія цілком логічна.

— Дякую, дуже дякую, — образився таким панібратством Газе, проте спитав: — І які ваші міркування?

У кабінеті було четверо: лисенький перекладач стояв чемно коло столу й не без трему в голосі виконував свої обов'язки. Максим відповів:

— Мене ви вже перевірили, пане лейтенант, чи не так? А за решту... кожному суддя — власне сумління.

Останнє речення він склав по-німецькому, то теж було одержано у спадок від Берти Фрідріхівни, і Газе саркастично завважив:

— У німецькій ви прогресуєте, можна сказати, день у день. Я вас більше не затримую.

Максим коротко кивнув головою й пішов до дверей, Афіноґен і собі ступив за Максимом, та Газе гукнув:

— Ні, вас прошу ще лишитися.

Афіноґен прийшов од лейтенанта за добру годину. Він був збуджений і не приховував свого хвилювання.

— Пошли, Максим Архипович, комендант зовет! — рішуче клацнув він щелепою. — Это уже черт знает что! Они уже нам не верят! Газе настаивает, чтобы вашу жену... ну, на медицинскую экспертизу!..

Максим думав над останніми словами Афіноґена. Йому й на гадку не спадало раніше, що цей колишній енкеведист так самовіддано захищатиме його в часину лиха. У серці на мить ворухнулося почуття вдячности до цієї незбагненної людини, але він поспішив затамувати в собі той вогник. Найнебезпечніше, коли людина починає розчулюватися й до того ж так недоречно, сказав він собі. Але все тіло йому немов зів'яло, і він не міг отако взяти й переступити через самого себе й через те, що допіру в ньому спалахнуло. Блідо всміхнувшись, Максим тихо запитав у Афіноґена:

— Ви й досі вірите, що... в оту розмову, що відбулась між нами ще наприкінці сорок першого в школі?

Афіноґен Горобцов довго дивився на нього, намагаючись бодай якось ухопити те, що прозорою тінню ховалося за Максимовими словами.

— Какое это имеет значение, — нарешті вичавив із себе він. — Какое это имеет значение... Я всю жизнь верил в честность, Максим Архипович.

У його вічу зібралося стільки болю та суму, що Максим одчув: тепер буде ще важче позбутися ваги власного тіла. Та, зібравши рештки волі, він помалу звівсь на ноги й, не дивлячись на Афіноґена, сказав:

— Ходімте до коменданта. Хоч я особисто й не вірю в успіх.

Афіноґен обтрусив на собі мундир і розпростав прим'яті поли.

— Пошли...

Комендант був саме вільний. Він прийняв їх люб'язно й холодно, і з його слів і всієї поведінки відчувалося, що тема розмови для нього далеко не нова.