Розділ «ЯР Роман»

— Крім того, колись у хаті вашої дружини був лейтенант Газе, і ви нічим не виказали, що вона — ваша дружина.

— Мене ніхто про це не питав.

— Слова не мають значення. Лейтенант Газе досвідчений психолог і має підстави покладатися на власну інтуїцію.

— Інтуїція — не юридичний термін.

— Це так, але й не зовсім так. Отже, покладімось на Бога, пане підпоручнику.

Німець усміхнувся якось ніби знічено й водночас образливо. Максим знав, про що він натякає й що жде Оленку, але розмова була закінчена, і комендант підкреслено врочисто звівся, простягаючи обом по черзі руки.

— На Бога й на природу. Лейтенант Газе скаже вам, як це зробити. Підіть до нього й поговоріть про формальності.

Максим із Афіноґеном вийшли й поплентали до свого кабінету. Отже, таки лейтенант Газе... Після вручення тієї медалі Максим думав, що все владналося й питання вичерпано, та лейтенант раптом знову засумнівавсь. Максим почав слово за словом пригадувати всю їхню розмову того вже майже забутого вечора, коли вони йшли вдвох вулицею або нили старе добре «Бордо». Тоді Газе надміру був розсупонив язика, і за інших обставин його теревені могли б стати обвинуваченням проти самого нього. Та в Максимовій пам'яті зринули слова молодого німця: «Я вас не боюся. Ваша заява однаково потрапила б до моїх рук». Це він сказав, коли Максима взяло в подивки: навіщо він говорить таку крамолу?

Якщо розмова була й не слово в слово така, то, принаймні, близька до цього.

Увечері Максим сидів сумний і задумливий. Оленка, блискаючи на нього темними очима, допитувалася причин, та він мовчав, хоча все це насамперед стосувалось дружини. І вже коли погасили світло й лягли спати, вона, млосно тулячись до нього, прошепотіла йому на самісіньке вухо, хоч у кімнаті, крім них, нікого не було:

— Паша каже, що в мене дитинча знайдеться...

Максим не зразу второпав, тоді аж на лікті схопився:

— Яке... дитинча?

— Таке... Хіба я знаю? Яке народю, таке й буде. Або хлопчик, або дівчинка.

Максима побивали дрижаки. Уставши й запаливши самокрутку, він виклав Оленці всю свою розмову з комендантом і лейтенантом Газе. Молода жінка слухала, наче нежива, не чути було навіть, як вона дихає, аж Максим не витримав:

— Ти спиш?!

— Нє.

Максим розповідав і про Афіноґена, і про Поповича, і про поліцая Костюка. Так багато й так відверто він ще ні перед ким не розкривав свою душу й своїх сумнівів. І коли знесилений заплющив очі, Оленка спитала:

— Так то ви тоді того німця?..

Максим не відповів. Оленка присунулася ближче й поклала пухкі груди йому на плече.