Розділ «ЯР Роман»

Наші загальні збори постановили одностайно: іти далі вдень, а ніч десь пересиджувати, бо наші організми вже повстали проти такого ненормального трибу життя. Цього не міг заперечити навіть єдиний серед нас біолог. Кастусь без особливої надії на успіх запропонував:

— З такой прытыкі давайце с'едзім на цэлай дахадяжнай пайке?..

Я мимоволі зиркнув на Якима. Певно, в тому наївному погляді було стільки сподівання, що він лише безпорадно зітхнув:

— Як громада...

Ми закип'ятили снігової води й уперше за останні десять діб хоч трошки вгамували голод. Кастусь ожвавився, навіть очі в нього заблищали, а я подумав: чи багато треба людині для певної втіхи? Часом було досить одного чорного закам'янілого сухаря.

Тоді ми почали один по одному виходити з печери, яка на цілу добу стала нашим рідним домом. Коли б один з нас бодай спинився й закликав інших теж спинитись і все зважити, завагатися й повернутися назад, до рятівної печери, діждатися знову ночі, сподвижниці й захисниці всіх на світі втікачів!.. Але нікому з нас повіко не сіпнулося, не провістило лиха. Кастусь Матусевич виступив із печери, потоптався на чистому снігу, лише де-не-де поцяткованому звірячими ланками, і здивовано спитав у нас обох:

— І чего тэта ано ад мяне смердзіць брыдка?

Ми ще раз розповіли білорусові про двох песців, про яких він, перебуваючи вчора вранці в стані страшенної перевтоми, зовсім забув. Тепер я й сам принюхався. У печері ми вже були звикли до того запаху, а тепер, на чистому повітрі, я відчув його з новою силою. Та це тривало тільки мить. Мороз був дуже сильний, а від сильного холоду нюх завжди притуплюється й навіть сходить до нуля.

Ми ще мали можливість повернутись, один утрачений день у нашому становищі нічого не вирішував, але ніхто бодай не перечепився й не спіткнувсь на ліву ногу, щоб спинитися й ще раз поспитати себе: куди я йду?..

Яким ступив уперед, за ним дибав Кастусь, а я намагався не порушити вовчого сліду. Якщо б нас вистежив котрийсь пес Потапова, то подумав би, що тут пройшла людина, а не три. Ми вийшли на дзеркальну кригу середини Колими й певний час по інерції рухалися так само вервечкою, хоча слідів на кризі не лишалося. Хвилин за п'ятнадцять річка повернула круто ліворуч, і коли ми подолали цей закрут, раптом над замерзлим плесом розлігся постріл.

Ми не могли второпати, хто й звідки стріляє, бо звук тричі відлупив і затіпався між стрімкими сопками обабіч Колими. І доки ми розгублено крутили головами, чи не помітимо де самотнього мисливця-тунгуса, почувся людський голос:

— Ну, мандавошки, тудырастритуды вашу мать, пымались?!

Тепер ми вже повернули голови в той бік, звідки кричали. Високо вгорі, на гребені тієї самої довгої сопки, у підніжжі якої лишилася наша печера, стояло двоє вершників, а біля них вештався пес. Один із вершників підняв над головою карабін і знову щось крикнув, але цього разу ми за вітром нічого не розібрали. Ми не мали жодних сумнівів, хто один з тих вершників. То був, безперечно, Ципльоночок, про існування якого ми вже були забули, бо він давно зник з нашого концтабору.

— Эй, мандавошки! — знову чітко почули ми. — Поднимайся немедленно суда, так-перетак вашу!.. Ну!..

Ми ще стояли нерухомо, паралізовані несподіваною зустріччю, зовсім недалеко від нас тьохнула куля, після чого згори долинув постріл. Ципльоночок крикнув:

— Перестреляю, как сук!.. Ви и так уже слишком давно списаны!..

Коли об кригу вдарилася і захурчала стрімко вгору третя куля, Яким наче прокинувся й сказав:

— Ходімте.

І першим рушив до того берега, над яким високо вгорі стояли два вершники з вівчаркою...

Розділ двадцять шостий