Розділ «ЯР Роман»

— Поки побачимо, пане підпоручнику, може вже бути й пізно.

— На що ви натякаєте? — недбало кинув Максим: тепер він уже міг володіти й голосом, і своєю мімікою.

— На недосконалість медицини, пане підпоручнику.

— Як то?

— Лікарі теж люди... — таємниче закінчив німець і махнув Максимові рукою.

Червоніючи й ніяково відвертаючи погляд, Оленка розповідала мені про те, як оглядав її сьогодні лікар. Це виявився той самий, що його колись приводив до мене хворого й Олег Попович.

Коли до хати заходила Паша, Оленка замовкала й починала вдавати, ніби розглядає подряпини на струганому й переструганому столі. Я палив цигарку й дививсь у вікно, та Пашу було важко надурити. Вона за якимось разом спитала, дивлячись на нас обох:

— Що ж ви з ним робитимете?

Невістка казала про майбутню дитину, й Оленка нервово відповіла:

— Шо люди роблять, те й ми. Людям же не легше...

— Воно то так, та...

Цього разу її недомовку я сприйняв на свою адресу. Чи зможу захистити від усіх життєвих бур маленьку людину, яка проситься у світ? Мене вже не дратували оті приховані Пашині натяки, бо за дітей відповідають не сторонні люди й навіть не родичі, а таки батьки.

— Якось воно буде, — сказав я до Паші, й та, зітхнувши, погодилася:

— Та веж... Оно в нас німецьке росте, — кивнула вона до порога, де бавилося в поросі її менше дитя. — Та й то скоро два годики.

За цією розмовою й застала нас Ганна Базилевич. Я дививсь у вікно й не вірив своїм очам. Ганна приходила сюди мало не два роки тому, разом зі мною, коли переписували дітей шкільного віку, і то було вперше й востаннє. Лихий здогад шмагонув мене по серці — з доброго дива Ганна сюди не прийшла б, — але я спробував заспокоїтися.

Першим помітив гостю Колько. Він сказав:

— O-о, тьотя!

Паша визирнула з сіней і знову сховалася, кинувши в хату:

— Ота йде, пані!..

Ганна Базилевич стала на порозі: