Розділ «ЯР Роман»

— Там ще нікого не може бути. Мабуть, песці ще тільки паруються. Природа все влаштувала дуже мудро. Коли новому поколінню настане час тренувати м'язи й мозок, навколо вже повинна буяти весна.

Ми нагрілися і розімліли, але ще треба було пошукати якоїсь підстилки, адже перебували в країні вічної мерзлоти й під нами залягав материковий лід. Ми з Якимом довго підохочували один одного мовчазними поглядами, нарешті видибали з теплої печери й подалися до кущів. Щоразу, ламаючи руками в'язучі, хоча й перемерзлі, гілки карликових кущів, я мріяв про пилку. Та яка в нас могла бути пилка, коли ми не мали елементарного ножа! При цій роботі найдужче мерзли руки. У нас у кожного були рукавиці, але брезентові, вони в такі морози не гріли. Щоб не повідморожувати пальців, ми вряди-годи починали гамселити самі себе руками хрест-навхрест.

Заготівля палива йшла мляво, та коли ми нарешті наламали по оберемочку модринових гілочок, які пахли живицею, але на яких не було ні хвоїнки, бо модрина на зиму скидає глицю, я сказав Якимові:

— А підстилку де взяти?

На підстилку найбільше годилися ялівцеві ланки, але тут ялівцю не було. Яким поклав додолу вже наламане для багаття гілля й заходився знову ламати. Він сказав:

— Як нема кращого...

Ми принесли по два оберемки модринового хмизу, половину поклали у вогнище, а з другої половини почали мостити собі лігва. Кастусь або спав просто на мерзлій підлозі печери, або був непритомний — друге здавалося більш вірогідним. Намостивши хмизу, ми поклали його бока, тобто спиною до вогнища. Тоді підмостили й собі й також полягали, не забувши підгодувати вогонь. Кастусь лежав нерухомо, а ми з Якимом ніяк не могли влягтися. Я тільки потім збагнув, уже поринувши в нетривку дрімоту, що ми не можемо заснути просто через те, що мерзнемо знизу, від материкової криги землі, цій землі, ворожої богам і людям. Та це була єдино свідома думка. Мій організм був настільки виснажений і зболений, коли смерть уже перестає здаватися загрозою, а швидше спочинком. Перед моїм заплющеними очима мелькали білі пухнасті клубочки переляканих звіряток, і я ніяк не міг позбутися того марення, дарма що мав у своїм арсеналі кілька вельми ефективних психологічних засобів для засинання. Скажімо, починав читати подумки завченого ще в дитинстві новорічного віршика: «Раз я взувся в чобітки, Одягнувся в кожушинку, Сам запрігся в саночки, Та й поїхав по ялинку...» Я не тільки сам собі проказував ці симпатичні слова, а й уявляв кожен образ і кожну дію, та щоразу ловив себе на тому, що перед очима не ті образи, а знову пухнасті білі звірючки.

Ще не зовсім усе усвідомлюючи, я підвівся з модринового хмизу, лежати на якому було майже так само холодно, як і на мерзлій землі, пішов у низенький глухий кутик печери, набрав добрий жмут моху, перемішаного з білим песцевим пухом та шерстю, приніс до вогнища, скотив Кастуся з хмизу, намостив зверху принесеного звірячого лігва й знову перекотив Кастуся на місце. Тоді пішов знову в куточок, поділив решту лігва навпіл, одну частину послав собі, а другу поклав біля Якима й розтермосив його. Ми повсідалися на м'яких ложах, якийсь час підтримували вогонь, тоді повернулися до жару спинами, і я раптом відчув, як затишно в такому барлозі песцям та їхнім малятам. Від вічної мерзлоти тепер зовсім не тягло мертвотним холодом.

Мої товариші теж поснули — я не чув жодного руху, тільки хропіння, цілком природне для таких виснажених людей. Одного разу я прокинувся від холоду, розгріб ще живий жар і підклав нового хмизу, вдруге — від того, що у спину припекло. Яким сидів і ламав гілочки модрини, вогонь аж гоготів.

Я глянув на вхід печери, який минулого разу був світлий, а тепер став темніший за стіни печери, і перелякано схопився:

— Вже смеркло? Час у дорогу?

Кожен м'яз у мене болів. Я ще не встиг і трохи перепочити, тому з надією дивився на нашого старшого товариша. Яким сказав:

— Мабуть, доведеться переспати тут до ранку... Він зараз не зможе йти. — Яким кивнув головою на Кастуся Матусевича.

Я був у такому стані, що спромігся почути й усвідомити тільки перше речення: про те, що можна спати далі. Я знову ліг і поринув у якусь нелюдську дивну сплячку, коли бачиш сновидіння й водночас усвідомлюєш зовсім реально, що варто захотіти — і прокинешся.

Я й справді прокинувся, бо Яким сказав був ще щось, і при цьому дуже важливе, а я чомусь не почув тоді тих слів.

Лежачи горілиць із заплющеними очима, я пригадав усе майже слово до слова. Кастусь неспроможний іти далі. А ми через це мусимо спати до самого ранку. Мусимо чи можемо — ось чого тільки я не міг уточнити. А це тепер здавалося важливішим за все.

Мені раптом страшенно захотілося їсти. Ми вже ввійшли були в ритм: цілу ніч ішли, вдень спали чи намагалися заснути, потім наїдалися на цілу добу половиною сухарика й знову йшли до самого ранку. Тепер настав час для тієї жебрацької пайки, але я сам посоромився лізти до своєї торбини, Кастусь, як раніше, самозабутньо хропів, а Яким одвернувся від вогню й од мене, мовби закликаючи мене набратися витримки й перетерпіти до наступного ранку. Він навіть кілька разів стиха хропнув, щоб перекопати мене в тому, ніби спить.

Я зумів умовити себе заснути, але мені весь час снилося, що страшенно хочеться їсти.

Уранці ми прокинулись одночасно. Це був десятий день нашої втечі. Я перший висловив думку, що потім обійшлась нам так дорого:

— Може, віднині перейдемо на денний графік? Сьогодні вже десятий день, ми достатньо далеко втекли від нашого рідного концтабору. Навіть якби нас шукали в цьому напрямку, а не вниз за водою, то так далеко навряд чи хтось із псів Потапова заблукав би. Нас жене неволя, а їх що?