Розділ «ЯР Роман»

Той простодушно нахилився, лапнув себе рукою нижче бляхи й загигикав:

— Де-е?

— Та ото-го ж!

— Ну, пувичка.

— Правильно. В усіх нас єсть пувички, де їм треба буть. А вона, — Йовхим урочисто підвищив голос і широким помахом руки показав туди, де зникли американці, — а вона, ви бачили, чим позастібала свій поджак?

Усі спантеличено мовчали.

— Бачили, кажу?

— Та якимись цурочками, — невпевнено відповів Онисько.

— Во! Правильно, Ониську! Цурочками. Так оце вам і є неравномєрне розвитіє капіталізму, шоб ви знали. Усе в їх добре, й поджаки, й батінки, й картузи, усього капіталісти-кровопийці понаробляли, шоб висмоктати із нещасного пролетарія послідні, можна сказать, соки. Тоді кинулися робити пувички, а воно ні з чого! У мене ондечки залізні, гарні, такі, шо й зубом не розкусиш, і в Ониська добрячі, і в усіх нас. Робоче-крестянська власть позаботилася, шоб усім хватило, шоб пролетаріат міг позастібатися кругом, а в її, — знову помах на велику дорогу, — а в її нема! І пришлося бідній дівці стругать палички та застібать душу, шоб люди не сміялись. Так оце вам і є неравномєрне розвитіє капіталізму: де шик, а де й пшик. Матерії наткали — хоч греблю гати, а на пувички заліза не хватило.

Про Йовхимову лекцію незабаром загомонів увесь район. А секретар райпарткому ще довго знущався з нього й щоразу під'юджував:

— То як там розвивається капіталізм?

Однак господарник удався з Йовхима таки не поганий, і його тридцятого року призначили головою одного з пруських колгоспів. Артіль імені Калініна була в районі не на останньому місці, виходила навіть і в передові, та на початку 1937 року, у часи розгулу сталінського фашизму, раптом хтось пригадав, що Йовхим Дереза перебував спершу в партії есерів. Повернувся Йовхим рівно через чотири літа — навесні 1941-го, і доки його поновлювали в партії, доки підшукували роботу, почалася війна.

За два тижні до вступу німців у Яр Йовхима відвідав товариш із області. Вони просиділи цілий вечір, замкнувшись од усього світу. Наступного ранку товариш поїхав, а Йовхим Панасович Дереза лишився — секретарем підпільного райкому партії.

Негайно, як тільки німці налаштували роботу в майстернях, він попросився туди механіком. Йовхим уже був не той, руки попервах не дуже вправно пригадували давно забуті навички, та й силу їхню висотала чотирирічна каторга, проте дядько Йовхим намагався не показувати цього перед іншими, особливо — перед бригадиром-німцем Краузе.

Німці відразу ж зацікавилися механіком, поліція теж, бо він був непересічною людиною в Ярі, та документи в Йовхима виявилися добрі: був комуністом і головою колгоспу, зате ж виключений з партії й чотири роки пробув на сталінській каторзі (про свою реабілітацію й поновлення в партії знав у цілому районі тільки він сам).

Ці документи відігравали в його житті неабияку роль і не раз та й не двічі виручали його з біди. Під час однієї аварії, коли експертиза виявила на вагонах старі, попсовані підшипники, замість новеньких, щойно поставлених, — Йовхима протримали в підвалах комендатури півтора дня, усього півтора, і випустили, навіть вибачилися. По тому запропонували місце керівника в громадському господарстві — такі спеціалісти не мусять лишатися у затінку, — проте, Йовхим, пославшись на підірване на каторзі здоров'я, відмовився. Йому доконче треба було втриматись на станції, так наказали «згори».

Антона Яголу дядько Йовхим знав змалечку — Антонів батько Іван Ягола був сільським активістом, а певний час навіть головою комнезаму. Антона дядько Йовхим завербував до своєї групи майже зразу після його повернення з полону — через Антонового друга Грицька Галабурду, який теж працював на станції. Пізніше налаштував контакти й із партизанами Кузьми Крутя. Круть кликав і його до себе — в лісі таки ж безпечніше, та Йовхим мусив сидіти там, звідки краще видно події, принаймні поки можна.

Ця думка виявилася слушною. Коли партизанський загін було розгромлено, а самого Крутя посаджено до концтабору, підпілля не лишилося без керівника. І хоч потім Крутеві пощастило втекти з табору й організувати ще більший загін, дядько Йовхим зостався на своєму місці.

Мешкав він у старій батьківській хаті вдвох із дружиною, їхній єдиний син ще в червні сорок першого пішов на фронт, а на початку липня Йовхим отримав жалобне повідомлення: «Ваш сын... смертью храбрых...» Звістка ще дужче похитнула й так підірване здоров'я Йовхима, і він довго не міг отямитися. Та комуніст мусив стояти на варті. І довелося замкнути біль у власному серці.

Тітка Дунька Йовхимиха, здорова тілиста жінка, працювала на цукроварні. Про діяльність чоловіка вона тільки здогадувалася, бо Йовхим їй нічого не казав. По загибелі сина жінка вдалася до Бога, Йовхим не боронив їй ходити на зібрання баптистів. Це якоюсь мірою навіть одвертало від Йовхима увагу німців.