Розділ «ЯР Роман»

Відтак я почав стежити за шуряком. Оте його варіння мамалиги не проста безневинна штука, і тут щось приховане, міркував я собі.

Коли сонце скотилося до вечірнього пругу, Паша вийшла на вулицю й загукала:

— Анто-о-сю! Анто-о-о-сю!

Малий обізвався десь іздалеку й незабаром прибіг, захеканий і розпашілий.

— Іди в хату.

— Мо-о! Йо ше трохи погульо-ою! — почав канючити хлоп'як.

Але мати потягла його за руку:

— Йди, йди, он тато шось тобі скаже.

Кватирка вікна на Пашиній половині була відчинена. І я чув майже все, що там говорилося. Бринів Антонів голос:

— Ти, повідіму, знаєш, де живе Витько?

— Який Витько? — спитав Антось.

— Дядьків Йовхимів.

— Дьо-одьків Йовхимів? Зно-ою.

— Hа тоді оце-го й однеси дядькові Йовхимові. Чув?

— Чув.

— Тіки ж йому в руки! Якшо дядька Йовхима нема, то повідіму, принесеш назад. Чуєш?

— Угу. А як тітка їхня дома?

— Тітці не давай. Обше спитай: «Дядько Йовхим дома?»

Як скаже дома, тоді кажи: «Хай вони трохи вийдуть». А як вийдуть, скажеш, повідіму, шо батько передали вам осісьо мамалигу. Чув?

— Чув, — одказав хлопчик.