Розділ «ЯР Роман»

Яким кілька разів озирався назад, я бачив, що він уже шкодує, чому не оголосив ночівлі там, де береги були порослі чагарами. Та яке ж ми мали право вертатися тепер назад, коли кожен крок було завойовано ціною нелюдської муки? Я мовчав, але мені здавалося, що мої товариші німо волають: де наш учорашній барліг!

На подібне щастя не доводилось розраховувати, дуже нечасто в житті трапляються такі речі.

Коли вже далі йти було нікуди, ми вийшли на правий берег і, знайшовши ділянку глибокого, хоча ще й не злежаного снігу, почали прогрібатися до землі. Першим це знову зробив Яким, діставши з торби свою алюмінієву мисочку. Коли догреблися й посідали на мерзлу землю, нам було з головою, від вітру снігове кубло захищало, але мороз дуже швидко знайшов би нас і тут, навіть якби ми витримали й не поснули.

Зі свого барлогу ми лишили вихід — із затишного боку. Яким вибрався назовні, і коли нам уже ввірвався терпець його чекати, він повернувся з оберемочком якогось чи то сіна, чи болотяного бадилля. Кинувши принесене на дно нашої ями, він розсунув його, й ми повсідались. Бадилля виявилося сире, воно так чи так не горіло б, ми постулялися спинами, щоб хоч якось ощадити тепло власних тіл, і враз поснули, навіть не згадавши омріяних чорних сухарів. Я мов проваливсь у прірву, мабуть, те саме сталося й з іншими.

Та довго спати ми не могли, прокинулися задубілі й закляклі, і Кастусь Матусевич несподівано для нас обох запропонував:

— Може, прайдзём ещэ трохі? Без агня прападзём...

Ми не встигли відпочити, лише трохи розслабились, та й то не по-справжньому, бо на морозі організм намагається максимально ощадити тепло й кожен м'яз, кожна клітина прагне стиснутись у якомога меншу форму.

І все-таки година чи дві отого болісного сну в сніговому барлозі трошки додали нам сили, можливо, більш моральної, аніж фізичної, і ми подолали ще добрий відтинок річки до наступного закруту. У цьому місці долина Колими звужувалася, стиснута двома довгими сопками. Сопки були невисокі й зовсім лисі, але в їхніх відногах були звори та яри, промиті талими й джерельними водами, і це додавало надій знайти в них бодай елементарний прихисток. А над крутими берегами де-не-де видніли кущики.

Печерки чи барлогу нам не пощастило знайти, але вузький і не дуже глибокий яр неподалік од правою берега видався достатньо затишним. Наламавши гілля ялівцю та північної берези, ми заслали розчищене місце, вмостилися кружка й розвели багаттячко, хоча й з великими зусиллями, бо не було достатньо сухого розпалу. Я запропонував носити розпал із собою, понапихавши в кишені, щоб не трапилося того, що було цього ранку. Товариші згодились, а Яким докинув:

— А ще треба носити по в'язочці хмизу.

Але ми були такі натомлені, що, трохи відігрівшись біля вогнища, відразу почали куняти. Певно, Яким відчував себе найбільш відповідальним за загальну долю нашого малесенького братства, бо я крізь напівсон чи напівмарення чув і бачив, що він зрідка підгортає жар у багатті й живить його паливом.

Прокинувшись остаточно, я збагнув, що вже не хитаюся й не клюю носом навсидячки, а лежу спиною до вогнища, яке ще й досі не згасло. У такій самій позі лежав і Кастусь Матусевич — найоптимальнішій у таких випадках (в цьому я пересвідчився на гіркому нашому досвіді вже пізніше): найчутливіша до охолодження в людини спина. Я спитав у Якима, відчуваючи незручність за власну безвідповідальність:

— Уже треба вставати?

Він кивнув і заходився термосити Кастуся. То виявилося нелегкою справою — збудити геть охлялого в дорозі білоруса. Він бурчав і навіть відбивався, та коли нам пощастило посадовити його, Кастусь Матусевич спав навсидячки. Потім почав відповідати на наші репліки:

— Да чого вам трэба ад мяне?.. Я ж праснууся!..

Але й далі спав.

А ми мусили до настання темряви, поки не видно було нашого вогнища, запарити сухарів і нарешті попоїсти.

Норма й сьогодні була та сама: півсухаря, половина штрафної пайки. Мені подумалося: чи довго ми ще витримаємо таке навантаження з таким харчуванням?

Але попереду в нас так само була невідомість...

Розділ двадцять п'ятий