— Якби не треба було, а то ж, повідіму, треба.
Максим журно поглянув на дружину, яка стояла коло печі, готова кожної хвилі вийти:
— Жінки не воюють. У жодній країні світу нема такого закону, який би примушував жінку до зброї.
— Обше то й узагалі воно, прочим, так і є. Тіки такого ж, конєшно, як оце теперка, ше нігде й не було, шоб людям у дві руці... Ну та як треба, то шо ж! — якось розпачливо й водночас рішуче закінчив Антін.
Максим удруге подивився на жінку й промовив:
— Не йди. Тобі ж не хочеться йти, правда ж?
Він благав і хотів, щоб вона теж зрозуміла, на що часом може зважитися в розпачі твердий і дужий чоловік. Але дружина відповіла — так само благально, аж у нього щось перевернулося всередині:
— Я піду, Макси...
Оленка поглянула на нього, він опустив очі додолу, тоді фиркнула на брата, й Антін кивнув. Оленка, схлипнувши, вискочила в двері й залопотіла стежиною до хвіртки. Максим сидів і боявся глянути на шуряка. Йому раптом стало незручно й соромно й за той страх, і за свою істерику, яку він допіру, мов пані з розхитаними нервами, здійняв у хаті. Тоді раптом зробилося байдуже, мов людині, що перевтомилась і перемерзла й уже несила далі боротися з утомою й морозом. Лишився тільки страх за Оленку, найдорожчу в світі істоту, яка зараз, либонь, наражалася на смертельну небезпеку. Антін скрутив зугарну й чепурну цигарочку, але не став її склеювати язиком і простяг Максимові:
— На, я ше скрутю.
Максим узяв, послинив тоненьку турецьку папірчину, дістав з кишені запальничку й витер вогню.
Відтоді я почав ревно стежити за дружининим братом. Багато дечого з-поміж Антонових мудрощів стали мені зрозумілі. Спочатку навіть здалося, що Антонові до конспіратора — як грішникові до царства небесного, та потім я розміркував, що таки ж не бозна яке досягнення — помітити те, про що сам знаєш, а інші й не здогадуються.
Одного разу я з подивом спостеріг, як Антін, закасавши рукави старої сорочки, варить мамалигу, у той час як Паша без будь-якого діла никає двором. Ягола старанно вимішував жовту кашу кописткою, раз по раз приставляючи до вогню рогачем, тоді взяв із лежанки маленький горщечок, дмухнув у нього, далі сипнув трохи з макітри вже звареної мамалиги, відставив усе це на припічок, добув з кишені вбагатократ складену папірчину, встромив її в горщик і залив зверху новою порцією густої паруючої рідини. По тому накрив судинку відбитим денцем череп'яного глечика, що правило за кришечку, і посунув у запічок.
Я сидів на лавці під бузком і все бачив у шибу. Прийшов додому городами, і ні Паша, яка тинялася подвір'ям, щохвилини виглядаючи на вулицю, пі сам Антін не помітили мене.
Зробивши свою справу, Антін вийшов з хати.
— Давно прийшов? — трохи розгублено поспитав він.
— Оце тільки, — заспокоїв його я й для більшої переконливості розстебнув поли кітеля: — Припікає. Ішов городами, так парко...
Підійшла Паша:
— Де ви взялися, Максиме, шо я вас і не бачила?
Я повторив своє. Паша винувато блимнула на чоловіка й, похиливши голову, подалася до комори.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Яр» автора Білик І.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЯР Роман“ на сторінці 380. Приємного читання.