Розділ «ЯР Роман»

Яким удоволено засміявся:

— До гирла Колими. Хіба ви не помітили, як ми вийшли на кригу річки? — Він по черзі глянув на Кастуся й на мене й пояснив: — Коли ми підійшли до берега, я подивився, де глибший сніг, і пішов у ліву руку, вниз по течії. А ви пішли моїм слідом. І тільки там, де крига була чиста, як скло, я звернув проти течії. Втямили, який я геніальний?

Кастусь відповів:

— Уцямілі. Ты пycтіу Цыпленочка по ложнаму следу. Цеперь ён будзе нас шукаць уніз по Калыме. Нехай шукає да самага акіяну!

Ми захоплено дивились на нашого ватажка, він теж був задоволений, що так дотепно все вирішив. Якби ми тоді знали, чим нам загрожує ця втеча! Якби наш розумний, досвідчений і делікатний старший товариш міг заглянути наперед, він би не повів нас далі. Якби він знав те, що знаю я сьогодні!..

Я написав це й раптом подумав: а може, він зробив би те саме?

Утішені тією своєю розмовою, ми рушили далі замерзлим плесом Колими, крок за кроком наближаючись до витоків річки, хоч до пуття й не знали, де вони. Іти було важко, підбиті гумою каторжанські черевики ковзали, ноги наші мало не розчахались, але ми йшли й ішли відполірованою завірюхами кригою, старанно оминаючи кожну щонайменшу латочку снігу, щоб не лишити псам Потапова слідів. Ми вірили, що Якимової хитрости вистачить, аби збити зі сліду й найзапеклішого переслідувача, і все-таки не забували про обережність.

Ми цілу ніч ішли не спиняючись, Яким Литовченко попереду, я позаду. Кастусь іноді посковзувався на кризі й надав, і то було не так через утрату рівноваги, як од знесилення. Я допомагав Кастусеві звестись на ноги, але мені й самому було чимраз важче це робити, бо не тільки ноги, а кожен м'яз у мене болів. Єдине, що нам нібито сприяло, був лютий східний вітер, од якого доводилося раз по раз хапати себе за підборіддя, ніс та щоки, чи не обмерзли; але цей самий вітер дмухав нам у спину. З цього приводу Кастусь висловився за допомогою улюбленого прислів'я.

— Што бы мы рабілі, калі б гэтат вецер дуу нам у ліцо, — сказав він після короткого привалу просто на кризі. — Хоць і жыдоускі, а вcë-такі Бог ёсць.

Колись із цим прислів'ям він мав у концтаборі клопіт, — прислів'я почув професор Бродський Соломон Мойсейович і образився на Кастуся Матусевича. Кастусь довго й докладно пояснював колишньому професорові з Таганрога, що в них, у Білорусії, споконвіку лайливим словом було «єврей». «Ну, а гєта прісловье в нашей вёске вроде замёста Госпаді памілуй», — сказав Кастусь, і каторжний професор, який виконував у нашому бараку роль прибиральника, повірив йому й заспокоївся.

Після такого привалу йти стало ще важче, я знав цей закон мандрівників, але Яким прагнув одійти якнайдалі від концтабору, і то також був закон, можливо, ще більш важливий для таких мандрівників, як ми троє: береженого Бог береже.

Найгірше було те, що найдужче нам бракло сили від голоду, ми мали в торбах ніби й чимало харчу, але це тільки тепер так здавалось, бо ніхто з нас не знав, скільки доведеться йти до тієї гори Три Підкови — і скільки рухатися потім тією, другою річкою з незрозумілою назвою Нілгиси.

Ще задовго до світанку Кастусь Матусевич пристав, ледве переставляв ноги й жалібно благав Якима:

— Да неуже не можна астанавіцца трохі раней?

Я не підпрягався до його благання, та мені дуже хотілося, щоб Яким таки послухав Кастуся. Я розумів Якима: йому було дуже боляче слухати таке канючення від солідного дорослого чоловіка, до такого стану людину може довести лише найжорстокіша недоля. Але ж Яким намагався відвести нас якнайдалі від Верхньо-Колимського концтабору. Так, він нам казав, що передбачив усе до найменшої дрібниці, пси Потапова повинні були подумати, що ми провалились у Чорну воронку; якщо ж і засумніваються в цьому й розшукають наші сліди, то ці сліди поведуть їх у протилежному від нас напрямку.

А тепер я думаю, що Яким також не був цілком певен бездоганности свого плану, інакше б не тяг нас на виснаження.

Вже й не знаю, як ми витримали до світанку, то здавалося понад людські сили. Та коли й розвиднилось, ми не могли відразу спинитися, мусили спершу знайти бодай елементарний прихисток. Поки рухалися поночі, то на тому, то на тому березі вимальовувались чорні примари полярного чагарника. Коли ж повиднішало, береги обабіч Колими потяглись пустельні й низькі, поплямовані купинами замерзлого болота.

Яким розвів руками:

— Треба йти далі...

Обличчя в нього було сіре від холоду, голоду та втоми, але він мужньо ступив далі. Обабіч Колимської долини здіймалися досить високі гори, на яких нічого не росло. Там би ми теж не знайшли прихистку. Попереду, скільки могли бачити, теж нічого не росло, і це ще дужче всіх знесилювало.