Розділ «ЯР Роман»

Отже, хоча ми купались «не так давно», 20 грудня, що минулого року припало на п'ятницю (цю п'ятницю ми потім одробляли в неділю, а день народження Великого вождя відзначали, як усі революційні свята, новими трудовими перемогами), та нужа заїдала нас не менше, ніж до купання. Живучи в концтаборі, ми час від часу воювали з нею своїми методами: скидали з себе все, що можна було скинути, розпікали на вогні держачок ложки й водили ним по швах вивернутої одежини. Це приносило певне полегшення, проте, не надовго.

Напередодні ми врятувалися якимось дивом. Не дійшовши метрів на три до закам'янілого з переляку Кастуся Матусевича, промінь прожектора, змонтованого в кузові автомашини, раптом перекинувся на протилежний бік дороги. Що то був за прожектор і кого він винюшував на вкритому снігом болотищі, ми, хоч скільки думали, так пі до чого й не могли додуматися. Навряд чи шукали нас. Нам дали по п'ятнадцять діб Чортової воронки, тож не могли згадати про нас наступного ж дня. Костусь припускав інше:

— А можэ, яны хацелі насадіць да нас еще каго? Прішлі — а нас нету. Ну, і давай шукаць...

Але ми ніколи не чули, щоб майор Потапов підсаджував нових штрафників до старих.

Пояснення тому прожекторові не було, і Кастусь, оклигавши після переляку, вжив улюблене прислів'я:

— Есць-такі Бог, дарма што жыдовскі!

Десь одразу після опівночі ми розшукали Колиму й по голій, невкритій снігом кризі подалися вгору. Ніч була так само зоряна, і ми досить легко орієнтувалися між берегами.

Тієї ночі ми зопалу подолали кілометрів з двадцять. Уранці, коли трохи вщух північний вітер, ми швидко знайшли дуже зручне пристановище. То був покинутий якимось хижаком, ведмедем або росомахою, напівзавалений, але просторий і сухий барліг. Ми не спали дві ночі й тепер, не думаючи Ні про їжу, ні про питво, завалились на перепріле гіллячко ялівцю й одразу поснули. Прокинулись надвечір, голодні й перемерзлі, Кастусь Матусевич аж недовірливо покрутив головою:

— Як можна была спаць на такой маразіщз?..

Яким зоходивсь облапувати кінчик носа та вуха, тоді прискіпливо обдивився нас. Нашукавши за барлогом сухого лозиннячка та бадилля, ми закип'ятили в мисочках води, а тоді почали сперечатися, скільки можна собі дозволити з'їсти. Востаннє ми їли вчора вранці. Яким поправив мене:

— Не, їли, а жерли.

Він дістав зі своєї торби сухар, поклав його на коліно, прикрив зверху полою засмальцьованого бушлата й кілька разів ударив по полі кулаком. Сухар під полою розламався на майже однакові половинки. Не дивлячись на нас, але відчуваючи на собі наші пильні погляди, він сховав одну половинку назад у торбину, а другу заходився ламати й кидати в гарячу воду. Погамувавши зітхання, я повторив те саме, що зробив допіру Яким. Кастусь Матусевич прикро скривився:

— Ну і жлабы же вы, хахолікі!

Я сказав;

— Не ображай нашу національну гідність, а то я ображу твою.

Кастусь настовбурчився:

— Як же ты мяне абразіш? У беларусау нету зневажлівага наймення.

Я відповів:

— Білорусів на Україні називають литвинами. Он спитай у Якима, як не віриш мені.

Кастусь глянув на нашого старшого товариша: