Розділ «ЯР Роман»

— Цілком вірно. Я навіть додам невеличку подробицю: і вивішено чорно-червоний прапор на соборі та розклеєно антинімецькі націоналістичні прокламації.

— Так, — відповів Максим, бо мусив бодай у цей спосіб вивірити свій голос.

— Ви цілком певні, пане підпоручнику?

Лейтенант пильно дививсь йому у вічі, а Максим знайшовся на силі витримати його погляд.

— Цілком.

— Добре, — сказав молодий німець. — Не наважуся більше затримувати вас. І не ображайтесь, коли ми змушені будемо перевірити..

Максим усміхнувся й вийшов.

Але цим розмова не закінчилася. Вони продовжили її першого травня. Цього дня ввечері комендант Франц Енґель улаштував прийом на честь відзначення урядовими нагородами. Серед запрошених був і Максим Нетреба.

Він прийшов рівно на четверту годину дня, як і зазначалось у запрошенні. Господар вечора Франц Енґель, мов родовитий пруський барон, причесаний на середній проділ, убраний у новий, з голочки, мундир, здивовано глянув на свій годинник і люб'язно всміхнувся першому гостеві, який так пунктуально дотримав найсвятішої німецької звички.

Згодом прийшов Олег Попович, вирядившись у досить потертий, але чистий костюм, за ним голова управи чи, як його звали німці, бурґмайстер Яру пан Батюк, а ще пізніше Ганна Базилевич. Ганна виявилася найкращою й найбільш витонченою з-поміж запрошених дам і цілком природно стала центром уваги всіх німецьких офіцерів.

Максим прийшов сам, хоч у листівці було зазначено: «Вас і Вашу даму...» Оленка рішуче відмовилася йти в таке товариство. Не допомогли й Антонові вмовляння. Братові вона відповіла:

— У шо я вберуся, в оце-го? — й узяла пучками за вже вилинялу кохтину.

У неї, крім цієї, в скрині лежала й інша, «весільна», у синій горошок, але Максим перестав настиритися. Зрештою, і сам ішов не для розваги, лише з обов'язку, тож нічого було тягти туди й Оленку.

Зал потроху виповнювався, прибулі збирались гуртиками й тихо гомоніли. Біля причілкових вікон стояли службовці з районної управи, під вікнами до вулиці — поліція, у кутку навколо пані Ганни — бадьорі німецькі офіцери. І тільки звідти, либонь, раз у раз линув збуджений сміх. Максим сів на стілець майже біля самих дверей і мовчки спостерігав за лейтенантом Газе, який опинився найближче до пані Ганни. Олег, заклавши руки за спину, походжав залом разом із головою управи й щось йому впівголоса доводив. Старий Батюк двозначно всміхався й розтирав правицею великий палець лівої руки, певно, страждав на ревматизм або відкладення солей.

Час ішов, і Максимові подумалось про те, що цього разу німці зрадили свою найкращу традицію. То було досить дивно, бо навіть комендант гауптман Енґель кудись вийшов, і доки Максим сушив собі голову над тим, що могло статися, до нього підійшов лейтенант Газе.

— Сумуєте, пане підпоручнику? — спитав він і примостивсь на стільці поряд.

— Ні, просто втомився, — відповів Максим.

— Ви дедалі краще розмовляєте німецькою мовою.

Максим усміхнувся:

— Українці весь час мусять вивчати чиюсь мову. Саме тому в них, мабуть, лишається мало часу на те, щоб вивчати рідну.