Розділ «ЯР Роман»

Подібна розмова відбулася в Максима й із батьками, але з іншого приводу. Німці нарешті схаменулись і вирішили наділити частину селян землею: тих, хто добре працював у громадських господарствах. Досі це були чутки, що поширювались «радіостанцією ОБС» — «одна баба сказала»; та диму без вогню ніколи не буває, і кожна плітка зрештою має під собою грунт.

— По чотири десятини на хату, — мовив батько, і мати підтвердила.

— Еге, еге, по чотирі, — сказала вона. — Якби нам наше на Ружках оддали — ой було б ловко!..

Максим знав про це. У Деркачах роздали землю майже всьому селу, частково наділено селян у Веприках та на деяких хуторах. Але він сказав до батька:

— Нащо вам та земля!

— Таке, Максимочку, таке! — обурилася мати. — Землю нашо? Таке!

Коли стара Явдошка вийшла до комори годувати курей, Архип Нетреба таємничим шепотом поспитав у сина:

— Начить, не брать?

— Ні в якому разі! — сказав Максим і повторив: — Ні в якому разі.

— І я це кау, так вона... Шо, кау, скауть наші, як прийдуть уп'ять, еге?

Максим вирячився на батька. Цієї теми в їхній хаті досі уникали, тепер же старий, заклопотаний своїми гризотами, забув про табу. Від синового погляду він схаменувся, принишк, та коли вже потяг за мотузочку, то мусим мотати й далі. Несміливо кахикнувши, старий Нетреба сказав:

— Думаєш, прийдуть?

— Хто? — знехотя озвався син.

— Та... наші, кау.

Максим стомлено відповів:

— Я про це не думаю.

Обличчя батькове прибрало страдницького вигляду.

— Шо ж ти робитимеш?

Максим не відповів. На це запитання він узагалі не міг відповісти. Воно млоїло Максима десь під серцем, мов незгойна виразка, не даючи ні торкнутися його, ні забути.

Вийшовши з батькової хати, він потяг ноги додому. Не зважаючи на неділю, Оленка й сьогодні працювала: вантажили залежаний на складах заводу цукор. У голові снувалася безглузда думка, і Максим немов бачив її перед очима, — кілька слів на великому чорному полотні й химерно вигнутий знак запитання: «Що ж робити й куди йти»?