Розділ «ЯР Роман»

Не зводячи з мене віч, Паша заходилася бока приступати до дверей, не кидаючи ножа та картоплини.

— Киньте! — сказав я, і вона пошпурила все те на припічок і майже вибігла. — Стійте! Візьміть... — Я пошукав очима, що б їй дати до рук, угледів хліб на столі, підібрав покинутий ніж, урізав чорної півпаляниці, тоді зняв з кілочка біля дверей чиюсь хустку, мабуть, Оленчину, зав'язав хліб оклуночком і подав Наші.

У цей час до хати вскочив Антось і, побачивши матір, яка стояла в дверях бліда, мов крейда, затяг:

— Мо-омко, й йо з во-оми!

— Сиди! Сиди тут! І не виходь із хати! — прорвало нарешті Пашу, і вона притьмом вискочила на вулицю, вже на бігу поправляючи зсунуту хустку.

Малий Колько, лишившись без матері, загорлав, мов побитий, і мені навіть на думку не спало зацитькати дитя. Я стояв і дививсь у вікно, де ще майоріла біленька Пашина хустка. І коли вона зникла за рогом, сів на лаву й закляк. Малий верещав, старший же, Антось, принишк у кутку й задивився на мене.

Так нас і застала Оленка, повернувшись із роботи.

Німцям і цього разу не пощастило, хоч вони багато надій покладали на другу облаву. Навіть день операції був добраний з вигадкою: неділя, коли партизани найменше мали сподіватися нападу. Перед світанком велика дільниця Далекого Яру була оточена щільним обручем батальйону СС, гарнізонів чотирьох райцентрів та всієї поліції, що була під рукою. На підкріплення гебітскомісар вислав чимало мінометів, які перед початком прочісування геть розорали яр.

Однак, повторилося те саме, що й минулого разу. Коли солдати зійшлися докупи, густим гребінцем проскородивши дикі урвища яру, там нікого не було. Ніхто не брався навіть сказати, чи ночували тут партизани, бо мінометники, засівши на берегах яру, не лишили внизу й шматинки незайманої цілини.

На додаток, коли вже їхали перед смерком додому, хтось обстріляв чотири німецькі машини, які після невдалої операції колоною повертались у Веприки та Улянівку. Стріляли запалювальними набоями, дві машини взялися полум'ям, одну погасили, друга-таки згоріла. Німці кинулися на постріли, та ручний кулемет примусив їх урости в землю. Тоді зайшло сонце, і переслідування втратило сенс.

Уранці в понеділок Афіноґен ходив, мов мрець. Його двічі викликали до коменданта, і звідти він повернувся ще страшніший.

— Уже не знаю, что и думать, — зізнався він. — Лейтенант Газе подозревает нас.

Максимові похололо під ложечкою. Він відчував, що на обличчі в нього застиг страх, але не міг нічого з собою вдіяти. Афіноґен повторив майже те саме:

— Кого-то из нас...

Максим видавив:

— Вас... допитували?

Шеф глянув на нього й хотів обуритись, та лише кивнув головою, зрештою, хіба слова мають якусь вагу?

Не встигли вони поговорити, як задзвонив телефон. Афіноґен підняв трубку, відповів «Угу» і сказав:

— Это вас.

— Що?