Розділ «ЯР Роман»

Це вже скидалося на маячню й починало лякати, але Максим не міг позбутися цього німого й відтак ще боліснішого нерозгаданого ребуса. Для кого він живе й на кого працює? На своїх запеклих ворогів, які не встигли вбити його в таборі смерти, а згодом чисто випадково не розстріляли? І тепер він допомагає їм?

Од раптового болю Максим аж скривився: «Що ж робити й куди йти?» Про німців не могло бути й мови. Цю проблему він для себе вже давно розв'язав. Де ще ті незвідані шляхи, що ведуть у землю спокою й рівноваги? Олег Попович?..

Після того, що сталося в кінці січня, Максим збайдужів і до Поповича та його ідей.

Невже людина так ото просто може зайти в темпу безвихідь? Але ж ні, наші шляхи перетинаються, розходяться й знову кудись ведуть. Так, принаймні, мусить бути, про це свідчить логіка з усіма її законами й силогізмами. Якщо філософи й тут чогось не набрехали.

У суботу двадцять четвертого квітня з гебітсу надійшла команда підняти на ноги всі наявні підрозділи німецької армії та всю поліцію — загін Кузьми Крутя (він же Заболотний, він же Кривий) дислокується в Далекому Яру.

Цього наказу не дали прочитати ні мені, ні навіть начальникові поліції Афіноґену Горобцову. Про наказ я довідався вже потім, наступного дня. Афіноґен тільки попередив:

— Максим Архипович, завтра в три тридцать будьте здесь.

— Ранку?

Афіноґен кивнув і таємниче замовк, не проказавши більш ані слова.

Був кінець робочого дня, і я в пригніченому настрої поплентав додому. Але коли ввійшов і сів на лаву під вікном, мене раптом пойняв нервовий дріж. Оленка затрималася, у нашій кімнаті була сама Паша з малим Кольком. Надходив вечір, і здавалось, ніби велика стрілка ходиків зірвалася з осі й утратила керування, з божевільною швидкістю тягнучи за собою меншу посестру.

— Де Антін? — спитав я.

— А вже пішов, — одповіла Паша. — Ви їсти хочете? Я насиплю вам. Оно й Оленка скоро прийде.

— Чого ви на мене й досі викаєте! — обурився я, але справа була, звичайно, не в тому виканні, і я почав нервово тупцюватися по хаті.. А стрілка гналася й гналась уперед.

— Антося теж нема? — знову спитав я в Паші.

Вона здивовано глянула. Про хлопця я спитав уперше, відколи замешкав тут.

Я вийшов до хвіртки, подививсь уздовж вулиці, але й вулиця наче вимерла, я повернувся до хати й просто сказав Паші:

— Ідіть на станцію й знайдіть Антона. Завтра вдосвіта облава на партизанів.

Молодиця сторопіло глипала на мене широко розплющеними очима. Хустка зсунулася на плечі, у руках був ніж із одламаним вершечком і недочищена картоплина, з якої висла додолу довга спіраль лушпини.

Так ми дивились одне на одного цілу вічність, і я не витримав:

— Чого ви лупитеся? Підете чи ні?