Розділ «ЯР Роман»

— Що ти робитимеш, як прийдуть наші?

Ні, власне, цього слід було сподіватися, та мене слова дружини шмагонули по самому серці. Груди підперло, і я не міг навіть одітхнути. Потім це потроху попустило, і я спитав:

— А ти хочеш, щоб вони прийшли?

Цього разу мій власний голос видався мені благеньким і далеким. Оленка тремко зітхнула:

— Ранче хтіла й годі. А теперечки й хочу, і не хочу...

Вона схилилася мені над саме лице й тепло дихнула:

— Макси... Чого ти не кинеш оту свою роботу, га?

У цьому було стільки благання й несміливої надії, що я навіть не зміг розсердитися на неї. Сказав майже з посміхом:

— Щоб тобі було не соромно зі мною ходити в гості?

Піддурена моїм тоном, вона щиросердо визнала:

— Еге.

Тоді замислилася й притихла. Її пружне голе персо торкалося мені до шерхкого підборіддя.

— Ніт не того, — нарешті вимовила вона.

— То чого ж?

— Не того, — повторила Оленка. І це раптом збурило в мені злість.

Я вигукнув:

— Піди тоді скажи це своєму братові!

— Антін скаже їм, як вернуться, і тебе не займуть.

Я знову заплющив очі, щоб побути самому. Тепер наші думки розійшлися, ми обоє говорили про зовсім різні речі. Про мою втечу з колимської каторги ми з Оленкою ніколи не розмовляли, не розмовляли й про моє дивне порятування від смертної кари вже тут, у нашій обласній тюрмі, хоча це для багатьох не було таємницею й одразу ж мусило випливти після повернення «наших». Я подумав, чи сказати Оленці про те, як її брат умовляв мене йти на службу в поліцію, але не наважився. Просто шкода стало переобтяжувати Оленку страшними таємницями.

Так ми й поснули того вечора, ні до чого, по суті, не домовившись.