Розділ «ЯР Роман»

— Вы будете возле меня, Максим Архипович? — спитав Афіноґен, і Максим стенув у півтемряві плечима. Хіба не однаково, де бути? Афіноґен так і не навчивсь наказувати йому. Невже він і досі не розвіяв своїх ілюзій?

На сході й далі праворуч бовваніла чорна стіна лісу. До неї було щонайменше зо два кілометри. Ішли колоною по двоє. Німецький водій лишився коло машини. Хтось раз у раз підкахикував, і Афіноґен засичав на нього:

— Перес-стань!

— Хіба ж я хочу? — виправдувався поліцай і знову кахикнув.

Рілля липла до чобіт, і колона ледве рухалась. Метрів за п'ятсот од лісу Афіноґен сказав:

— Стой! Всем сесть, чтобы не видно было.

І зник у темряві. Максим подивився на небо. Ранок займався дуже поволі, неначе та мряка не давала сонячній ватрі розгорітись. Та коли повернувсь Афіноґен, уже було видно. На дорозі чорніло десятків зо два машин. Вони, певно, їхали без фар, наосліп, і тому Максим їх не завважив раніше.

— Растянись цепью! — скомандував начальник. — Один от другого — двадцять метров. Слева от нас — ульяновская полиция, справа — батальон гауптмана Зиґеля, нашего коменданта.

— Ото й усі? — пошепки спитав Максим в Афіноґена.

— Что вы! — заспокоїв його той. — Из трех районов съехались. Они вон там дальше и по ту сторону леса. — І притамованим голосом наказав усім: — Без команды не стрелять! Вперед!

Поволі розтягаючись у ланцюг, вони мовчки переставляли важкі чоботи до самого лісу. Афіноґен підніс угору правицю з автоматом, і всі поставали. Тоді, хвилини за три, правиця впала додолу, і ланцюг пірнув у ліс. Дерева були похмурі й чорні, набрякле від мряки гілля стьобало Максимові обличчя, звідусіль капало, зате хоч ноги не грузли в розвезеній ріллі й ступали м'яко й нечутно. Афіноґен вирядив поперед лаштунків розвідку, і всі йшли, не дуже остерігаючись. Але потроху напруження давалося взнаки, й одягнені в чорні та сірі шинелі поліцаї стали вповільнювати крок. Афіноґен не квапив, певно і йому ставало моторошно. Максимові заважав коробастий радянський автомат, і він одяг його через плече. Так минула добра година.

Афіноґен почав хвилюватися. Тримаючи автомата дулом уперед, він сторожко наслухав і сіпався від кожного лункого звуку. Тоді повернувся один із розвідників.

— Пане шефе! — голосно загукав він ще здалеку. — Там наші!

— Не кричи! — шикнув на нього Афіноґен і перепитав: — Какие наши? Где?

— Та ж отут, метрів із півста відціля!

— Хто?!

— Та хто ж! Наша поліція й німці.

Афіноґен стенув плечима й наказав:

— Вперед!

Максимові з хвилювання слали ноги, та йти довелося швидко: Афіноґен махав і махав рукою, мовляв, не відставати.