Розділ «ЯР Роман»

Антін і досі дивився на мене пильно й аж злякано:

— Вирушаємо звідси о четвертій годині ранку.

Я казав слово за словом, ніби випльовував один по одному зуби, і увесь тремтів. Звідки взялася та дрижачка — сам не знав, не давав собі звіту й у тому, нащо кажу все це Яголі. Я навіть не впізнавав власного голосу. З вуст вихоплювалися якісь чужі звуки й чужі слова, і мені стало дивно їх слухати. Невже я вимовляю усе це добровільно, без нічийого примусу? І навіщо, головне — навіщо?..

Я вибухнув майже істеричним криком:

— Чого ти вирячився на мене? Чого мовчиш? Заціпило?..

Антін лише тепер отямився й тихо промовив:

— Ну й дурило ти, повідіму... Сидів, самогонку тяг і... мовчав.

Я принишк і низько схилив голову. Тепер бачив, трохи скосувавши, тільки розтоптані Яголині чоботи з грубо пришитою латкою на лівому мізинці. У мене раптом заболіла голова, і не відомо за яким правилом логіки пам'ять виштовхала на поверхню мозку давно замулений спогад... Колись я вже дивився так на ці самі чоботи. То було більш як рік тому, на гранітному Лобі по той бік яру. Тоді чоботи повільно переступили з місця на місце, рипнувши дрібненьким каміннячком, і ця латка на них уже й тоді була...

Антін зненацька схопився й поквапом пірнув у сіни, пужнувши звідтам півня. Птах перелякано закричав і чкурнув аж до комори. І доки я очутився, Ягола вже вийшов з хати, кинувши кухвайку наопашки. Слідом за ним вигулькнула чорнява хлоп'яча голівка. Малий Антось підійшов до мене й спитав:

— Дьо-одьку, чого вони так побігли?

Я дивився на вулицю, де за штахетами ще видно було Антонового картуза.

— Дьо-одьку, а як наші прийдуть, ви в Гермо-онію втечете?

Мені хотілося ляснути цього чубатого циганкуватого хлопця, та я стримався й, уставши з лави, пішов до хати.

О п'ятій годині ранку майже весь особовий склад поліції, посідавши в машини, рушив у бік Улянівського лісу. Небо пойнялось хмарами, і рвучкий вітер шарпав брезент «опеля», у якому їхав Максим. За кермом сидів німецький водій, а поруч нього — Афіноґен Горобцов, тож Максимові довелося лізти в кузов — разом із людьми, яких він майже не знав і якими, либонь, і не цікавився, дарма що працював у поліції з минулого року.

Максим погано уявляв собі, куди їх везуть. Улянівський ліс тягся від яру кілометрів п'ять чи й більше на захід. Поліцаї тихо перемовлялися, дехто ще позіхав, один, здається, навіть хрін у кутку машини поряд із Максимом, інший, з другого боку, на кожній вибоїні буркітливо лаяв німця-водія.

Ніхто до пуття не міг уявити, у чому полягатиме їхня місія й де ловитимуть тих партизанів; не знали, і скільки німців братиме участь у каральній операції.

— Шо вони, поприв'язувані там? — почувся з темряви знайомий хрипкуватий голос. То був Костюк. Максим сьогодні ще не бачився з ним і сидів не так близько поряд. Йому згадався глибокий чорний яр та багато людей у ньому, і від того стало якось незатишно. Куди нас везуть?

Коли машина спинилася, до заднього борту підійшов Афіноґен і скомандував тихим голосом:

— Вылазь. Дальше пешком.

Небо на сході почало сіріти, і накрапав ріденький дощик.