Розділ «ЯР Роман»

— Я думаю, що воно кури краде, аж воно, прочім, свої.

Паша встала й заходилася насипати борщу в полумисок.

— А я кажу, це вже він, повідіму, не прийде на обід.

Те саме думав про Антона я, власне, думав не про обід і не про запізнення, бо з тієї комендатури було не просто вирватися.

— Як така математіка, то, повідіму, давай, Пашо, по чарці, ге ж?

— Тебе відпустили? — задав я абсолютно дурне запитання. Коли він тут, значить, відпустили.

— А нашо б мене там держали! — удавано заобурювався Антін. — Ми з паном офіцером старі приятелі. Казав, якби не робота, то, повідіму, поставив би міні й сто грам.

— Сідайте, Максиме, бо таке пійло як вичахне, то його й не в'їси.

Паша підсунула полумисок до мене, Ягола налив скляночки, і ми усі втрьох винили. Звичайно, про запросини на «сто грамів» Антін прибрехав, і в цьому не могло бути навіть сумнівів. Але що ж сталося там насправді?

Про це Ягола, хоч і дуже коротко, розповів лише за третьою скляночкою:

— А ми цілу ніч із паном Будкою разом були.

— Шо то за Будка? — спитала Паша.

— Германець. У його й пика такенна-го, і хвамілія така сама: Бутке!

— Значить, алібі...

Я поклав голову на кулак і спробував угамувати гудіння в вухах. Значить, алібі... Я при Паші не став допитуватися в Антона, як усе було насправді, та, зрештою, хіба це мало тепер якусь вирішальну вагу? Алібі, алібі... Скільки коштувало воно мені, те його кляте алібі...

Коли Паша заходилася прибирати миски й ложки, Ягола дістав з кишені тютюн і простяг мені першому. Я взяв пучку й навіщось понюхав. Махорка була люта, аж у носі закрутило. Ми вийшли, посідали на лаву під кущем бузку, який почав розпускатися, і стали мовчки налити. Я довго косував на шуряка, слухаючи, як той позіхає. Усе складалося дуже вдало й у дуже дивний спосіб розв'язалось.

Я сказав:

— Узавтра вранці облава.

Ягола повільно, усім корпусом, неначе в нього задубіли в'язи, обернувся до мене.

— Прочісуватимем Улянівський ліс.