Відпустивши всіх вільних поліцаїв додому й загадавши їм зійтись на четверту ранку, я вирішив піти до старих, бо не бачив їх уже кілька день і не знав, як там вони маються. Арешт Антона міг потягти за собою що завгодно, людина не владна була розпоряджатися ні своїм часом, ні навіть життям.
Батько лежав у хатині. У нього болів поперек, і він, виявляється, не вставав з позавчорашнього дня.
— Стріля отут-о, дерехторе, — поскаржився він мені, тицяючи куксою. — Як уроді з нагана, кау тобі!
Мені стало шкода старого. За неповних два роки він посивів і згорбулився, мов справжній дід.
— Я приведу вам лікаря, тату.
— Нашо він здався! — заперечив батько. — Мати ондечки поставе банки, та й усе. Нашо він, кау!
— А де ж мама?
Батько зітхнув і ворухнувсь у ліжку:
— Десь там, кауть, землю ділитимуть, піду, кае, подивлюся. Нашо вона їй, та земля! Сажень так та півсажня так — ото й землі нам із нею.
Замогильні мотиви в батьковій мові з'явились вперше, і це болісно вкололо мене за серце.
— Скажи їй хоч ти. Бо я ж устать не можу, а вона робе теперка, шо хоче.
— Ви обідали? — спитав я, і досі стоячи над батьком, хоч поряд була табуретка.
— Хай, як прийде вона. Бери он у пічі картоплю.
— Я вже їв, — не знати нащо збрехав я. І раптом заквапився. — Треба мені йти.
— Як там вона?
Цього разу словом «вона» батько мав на увазі несподівану невістку. Я відповів:
— Та нічого. Бувайте здорові.
— Здорові, — повторив батько. — Здорові, каещ...
Я вийшов надвір, із вулиці ще раз оглянувся на нашу «півхату» й із неприємним лоскотом у душі подався поквапки геть.
Сіни моєї нової домівки були відчинені, і в них поналазило повно курей. Вони злякано закудкудакали й фуркнули мені межи очі. Я відчинив двері та так і застиг на порозі. За столом, усміхаючись, мостився з ложкою в руках мій шуряк Антін.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Яр» автора Білик І.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЯР Роман“ на сторінці 360. Приємного читання.