Розділ «ЯР Роман»

Відпустивши всіх вільних поліцаїв додому й загадавши їм зійтись на четверту ранку, я вирішив піти до старих, бо не бачив їх уже кілька день і не знав, як там вони маються. Арешт Антона міг потягти за собою що завгодно, людина не владна була розпоряджатися ні своїм часом, ні навіть життям.

Батько лежав у хатині. У нього болів поперек, і він, виявляється, не вставав з позавчорашнього дня.

— Стріля отут-о, дерехторе, — поскаржився він мені, тицяючи куксою. — Як уроді з нагана, кау тобі!

Мені стало шкода старого. За неповних два роки він посивів і згорбулився, мов справжній дід.

— Я приведу вам лікаря, тату.

— Нашо він здався! — заперечив батько. — Мати ондечки поставе банки, та й усе. Нашо він, кау!

— А де ж мама?

Батько зітхнув і ворухнувсь у ліжку:

— Десь там, кауть, землю ділитимуть, піду, кае, подивлюся. Нашо вона їй, та земля! Сажень так та півсажня так — ото й землі нам із нею.

Замогильні мотиви в батьковій мові з'явились вперше, і це болісно вкололо мене за серце.

— Скажи їй хоч ти. Бо я ж устать не можу, а вона робе теперка, шо хоче.

— Ви обідали? — спитав я, і досі стоячи над батьком, хоч поряд була табуретка.

— Хай, як прийде вона. Бери он у пічі картоплю.

— Я вже їв, — не знати нащо збрехав я. І раптом заквапився. — Треба мені йти.

— Як там вона?

Цього разу словом «вона» батько мав на увазі несподівану невістку. Я відповів:

— Та нічого. Бувайте здорові.

— Здорові, — повторив батько. — Здорові, каещ...

Я вийшов надвір, із вулиці ще раз оглянувся на нашу «півхату» й із неприємним лоскотом у душі подався поквапки геть.

Сіни моєї нової домівки були відчинені, і в них поналазило повно курей. Вони злякано закудкудакали й фуркнули мені межи очі. Я відчинив двері та так і застиг на порозі. За столом, усміхаючись, мостився з ложкою в руках мій шуряк Антін.