Розділ «ЯР Роман»

За півгодини він повернувся.

— Приказано привести сюда всех стрелочников и путевых обходчиков, — клацнувши щелепою, сказав він, а по хвилі додав те, від чого в мене почало сохнути в горлі: — Займитесь вы этим, добро? У меня голова разламывается. Мне еще надо туда. — Він показав пальцем на підлогу. — Может, мы не все кодло в тех Веприках выловили, а может...

Афіноґен не доказав. Певно, його розбирали сумніви, він завагався: чи справді головний осередок диверсантів окублився саме у Веприках?

— Коли їх? — нетвердим голосом поспитав я.

— Стрелочников? Немедленно!

Афіноґен вийшов, а я вхопився за голову. Що ж робити? Цього разу Антонові не пощастить уникнути розправи. Я просидів у такій йозі добру годину, тоді повільно встав і вийшов до чергового. Це був заїкуватий Милитенко.

— Скажіть, нехай мені складуть список усіх стрілочників та шляхових обхідників.

— Єсть, па-пане шехве!

Список принесли негайно. В останньому рядку стояло прізвище Антона Яголи. Я розпорядився привести всіх до поліції. Усіх, крім Антона. До шуряка пішов сам.

— А як стрілятиме, па-пане шехве? — застеріг мене Милитенко.

Я тільки рукою махнув, Милитенко був не тутешній і не знав ярівських людей.

Антін уже встиг умитися, попоїсти й тепер мирно хрін у своєму ліжкові. Максим грубо торснув його за плече. Шуряк розплющив очі. І з них повільно зійшла запона сну.

— Шо таке? — буркнув Антін Ягола.

— Вставай!

Не зводячи з нього ще каламутного погляду, Ягола підвівся й звісив ноги додолу, кощаві й волохаті. Тоді глянув на годинник — була десята.

— Чого так рано?

— По тебе прийшов.

— Як зять? — глузливо всміхнувся припухлими вустами Ягола. Він, певно, усе зрозумів. Але Максим грубо відповів йому:

— Як поліцай!

Антін кахикнув і знову всміхнувся: