Розділ «ЯР Роман»

Паша підійшла до нього, намагаючись заглянути йому в вічі.

— А чого ви так кричите? Максиме, чуєте? Ви не дуріть мене, чуєте! Це на станції стріля, Максиме?

Він узяв себе в руки й спробував якомога спокійніше пояснити їй:

— Не на станції. В Улянівці або Веприках.

Паша зазимкувато горнулася у ковдру і ніяк не могла вгамувати нервів.

— Ой Божечку. Антона нема... Ой Божечку, де ж він...

У двері протиснувсь Антось:

— Дьо-одьку, кро-осні йдуть!

Паша виштовхала хлоп'яка назад і зачинила двері, по тому й сама пішла на свою половину. Оленка приступила до чоловіка й учепилася йому в руку.

— Шо тепер буде, Макси?

Але Максим не знав не тільки того, що буде, а й що діється зараз. Так вони й простояли біля вікна до самого ранку, дивлячись на спалахи й здригаючись після кожного дужого вибуху.

О сьомій годині, коли повернувся з нічної зміни Антін, Максим подавсь на роботу. Він більше не міг усидіти в хаті, бо канонада, хоч і послабшала, проте, тривала й досі. Антін привітав його лише помахом руки. Він був стомлений, аж блідий, і хоч це можна було віднести на рахунок нічного чергування, але Максим знав, що справа тут не в цьому. Шуряк мляво всміхнувся до нього й для годиться спитав:

— Як воно?

Максим нервово стенув плечима.

Афіноґен Горобцов уже був у кабінеті. На моє привітання він одповів зовсім іншим:

— Какая-то блядь... Два поезда лбами! Один с бензином, а другой с боеприпасами. Снаряды, мины...

Отже, я таки мав рацію, диверсія не обійшлася без мого шуряка.

Обличчя в Афіноґена було землисто-сірого кольору й здавалося твердим і нерухомим, наче картонна маска. Досі я не бачив його таким.

Задзвонив телефон. Я зняв слухавку. Говорили з приймальні коменданта. Начальника української поліції поручника Горобцова викликав до себе лейтенант Газе.

— Началось, — сказав Афіноґен і потяг ноги до виходу.