Розділ «ЯР Роман»

Коли задня машина прогуркотіла й зникла в напрямку нашого концтабору, з'явилася ще одна, цього разу вже не крита, й спинилася навпроти нас.

— Так гэта же той самый! — прошепотів Кастусь Матусевич.

Шофер знову певний час стояв і дивився в наш бік, мабуть, заклопотаний тією-таки справою, що й уранці, та коли покінчив з цим, почав довго й нудно гиркати заводною ручкою. Це був той самий ЗІС-5, якого ми вранці проводжали в бік «моргу». Шоферові пощастило завести машину тільки тоді, коли він розвів під мотором чадне багаття. Кастусь сказав:

— Які чадны сморад! В жыццю найдужшэ не любыу гэтай чортавай бензыны!...

У Кастуся був дуже тонкий нюх, бо я лише згодом відчув сморід спаленого бензину та мастила.

Хоч ми дуже ощадливо підтримували багаттячко, та наші запаси палива скінчалися, мороз же над вечір подужчав. І ми почали мерзнути. Ледве дочекалися смерку.

Зарівнявши снігом своє лігво зі слідами багаття, ступаючи в уранішні сліди, ми дійшли спочатку до того місця, де вже були вдосвіта, і, не перестаючи наслухати, так само в один слід подалися до насипу. Ми зійшли на нього в тому місці, де шофер улаштував був своє смердюче багаття. Кастусь і тут не проминув продемонструвати свою нелюбов до «бензыны» — плюнув на чорну смердючу латку посеред дороги. Я довго не міг розшукати в темряві того куща ялівцю, під яким улітку сховав наші продукти. Ми пройшли мало не до закруту, добрий кілометр, аж поки я остаточно пересвідчився, що це надто далеко. І коли повернулися назад, я з несподіванки аж скрикнув:

— Так ось же він!

То був кущ навпроти нафтової плями, де шофер розігрівав свою машину.

— І мачыуся ён тута же, паразыт! — обійшовши навколо куща, сказав Кастусь Матусевич. — А мы сматрзлі і толькі маргалі маргаламі.

Свої труби я розшукав і вигріб із-під снігу враз, бо вони були прикриті під снігом лише сухою глицею. Відкривши замазані з обох боків міцним глеєм труби, ми поперекладали вміст у свої торби, закидали розворушене місце під кущем чистим снігом — береженого Бог береже — і, пройшовши з кілометр у бік «моргу», зійшли з насипу. Десь там, за нашими розрахунками, була річка Колима, що мала привести нас до сопки з дивною назвою Три Підкови.

Та щойно ми зійшли з насипу й попростували в бік темної плями, мабуть, купи кущів, як на полотні раптом з'явилася машина, якої ми ще не бачили: у кузові її був улаштований прожектор. Його різучий жовтий промінь повертався то праворуч від дороги, то ліворуч. Ми, вже не ступаючи в слід Якима Литовченка, чимдуж кинулися навпростець білою ділянкою до рятівних кущів. А машина під'їздила ближче й ближче, і мацак прожектора нишпорив з нашого боку дороги, невідомо що видивляючись; я біг і думав: чи вистачить мого серця, щоб добутися до кущів. Тоді почув крик Якима:

— Падайте, падайте!..

Він перший кинувся на сніг, я перечепився через нього й теж упав, а Кастусь Матусевич зупинився й зачаровано стежив за тим живим вогняним ножем, від якого на білому полі спалахували кущі й купини. Яким востаннє крикнув йому:

— Лягай, чортяко!...

Але Кастусь, мов горобець на кущі, під яким скрутилася гадюка, наче паралізований, дивився на лезо променя, що наближалося до нього й усіх нас...

Розділ двадцять четвертий

Глупої ночі з середи на четвер першого квітня 1943 року Максим схопився з ліжка, у чому був, точніше — у чому його мати породила. Небо на сході горіло загравою, і один за одним лунали дужі вибухи. Часом кілька з них з'єднувалося водно, і тоді вся хата дрижала, мов у лихоманці. Максим прилип носом до вікна, і за кожним спалахом на тлі брязкітливих шибок вимальовувалася його гола постать.

— Шо воно, Макси?.. — злякано прошепотіла Оленка.

Максим і сам багато б дав, аби довідатися, що там діється.