Розділ «ЯР Роман»

— Не знаю.

— Mo, наші... прийшли?

«Наші», мимоволі повторив у думці Максим. Це було невірогідно, фронт пролягав ще дуже далеко, вибухи ж лунали зовсім поряд, коли не в Улянівці, то під Веприками. Щось подібне Максимові доводилося вже раз пережити на своєму віку: тоді перед ним розчинилася в'язнична брама й він здобув несподівану волю.

— Схоже на повітряний наліт...

Але що можуть бомбувати там росіяни? Максим креснув запальничкою й глянув на годинника. Була четверта година. Вибухи не вщухали, навпаки, здавалося, ніби вони щоразу дужчають і частішають.

— Макси... Йди сюди, я боюся.

Максим підійшов до ліжка, постояв, обернувши голову до вікна, і заходився поволі вдягатись.

— Ти куди вдіваєся?

— Нікуди.

Оленка сковзнула ногами на долівку й потяглась до сорочки, що лежала на скрині. У сінях рипнуло, і почувся Пашин голос:

— Ви спите?

Зиркнувши, чи вдяглася Оленка, Максим одщіпнув. Паша теж була в самій сорочці, лише накинулася зверху ковдрою. Коли вікно займалось, Максимові було видно чималу дірку в тій ковдрі. Паша спитала те саме, що допіру й Оленка:

— Шо воно? Mo', наші, га?

Максим не відповів. Його раптом обварило шпарким здогадом. Після одного надто сильного вибуху він сказав, майже крикнув, бо людина під час канонади втрачає чуття власного голосу:

— Антона нема вдома!

Паша здивовано підтвердила:

— Я знаю. Він у ніч пішов.

І раптом злякалась по-іншому:

— Максиме! Де воно стріля?.. Не на станції?.. Максиме!

— Ні! — гуркнув хлопець. — Ні!