Розділ «ЯР Роман»

Ідучи попереду, Яким двічі шугнув ногою в такі «вікна», і добре, що здогадався підібрати десь довгу жердину. Після його другого шугання, ми з Кастусем також знайшли собі по жердині, але тепер Яким був обережніший і промацував жердиною кожен свій наступний крок. Ну, а ми вже ступали в сліди його черевиків. Обидва рази після таких аварій ми відшукували пагорок і, сховавшись за ним, стуливши голови, розводили маленьке багаттячко, прикриваючи його куцими полами концтабірних бушлатів. Яким роззував мокру ногу і старанно обсушувався, інакше на такому морозі нога його враз би відмерзла.

Таким чином ранок застав нас під насипом дороги, де в ялівцевих кущах на нас чекали череп'яні труби з продуктами.

Яким сказав:

— Усе одно далеко не встигнемо відійти. Дорогою може хтось проїхати, і нас помітять. Давайте повернемось трохи назад, за тими валунами якось переднюємо.

Трохи праворуч позаду чорніли під шапками снігу кілька «баранячих лобів», залишених тут льодовиками. Вигрібши в глибокому снігу яму за найбільшим «лобом», ми скулились і почали ждати вечора. Це було майже неможливо — ми враз покоцюбли, а розім'яти м'язи й бодай так зігрітися не було можливости. Яким кілька разів, скинувши задля маскування свою чорну в'язничну шапку, яку помітили б за п'ять кілометрів, обережно вистромляв голову над валуном і тихо проказував:

— Ніде нікого.

Тоді ми з Кастусем підводилися й виглядали, Кастусь кожного разу натужно кректав — у нього дубіли суглоби. Від валунів тяглася низка нашого сліду, яка різко вривалася й повертала назад під гострим кутом. Навряд чи її могли побачити від дороги. По-перше, до дороги було ще далеко, а, по-друге, ми ступали по-вовчому, слід у слід. І дорога звідси ледь вимальовувалася, бо її низенький насип тягся між розкиданими кущами ялівцю та полярної берези. Там не видно було ніякого руху, ні людей, ні машин, бо цією дорогою до табору возили звідкілясь усілякі будівельні матеріали та примітивне каторжанське знаряддя, а з табору — лише труни померлих в'язнів. Од вигляду такої пустельної дороги нам ставало ще холодніше. А Кастусь додавав настрою:

— Можэ, там тіх пpaдyктaу ужe дaунo нету, а мы тутай прападаем ад холаду...

Ми вже б зважились розвести малюсіньке вогнище, але наша помилка полягала в тому, що сховалися серед цього каміння, за сто метрів довкола якого не росло жодної лозинки.

А далі зносити холод ми не могли. Я сказав Якимові та Кастусеві:

— Спробую перебігти до того ялівцю. А ви дивіться на той і на той бік дороги. Як помітите рух — свисніть, я ляжу і сховаюся.

Я чимдуж побіг до перших заростей, наламав дуже непіддатливого ялівцю разом з ланками, і коли вже добігав своїми ж слідами до нашого каміння, раптом шугнув спочатку однією, тоді й другою йогою в гнилу воду. Крига була зовсім тоненька, витримала мене лише в один бік, а в другий — зрадила. Я при падінні не випустив наламаного ялівцю, і це допомогло мені втриматись на поверхні. Я промочив ноги до паху. Товариші, забувши про дорогу, підбігли й допомогли мені вилізти, а коли ми втрьох знову поховалися в сніговій ямі між валунами, від дороги почувся гуркіт мотора.

— Машына! — засичав Кастусь. Ми повистромляли голови.

Машина йшла з боку концтабору, ми навіть бачили, як вона підскакує на вибоях.

— Паражняком едзе, — сказав Кастусь.

А я подумав, що порожняком з табору ніхто ніколи не їздить, швидше за все, у кузові качаються покляклі на морозі тіла померлих в'язнів. Ми стовбичили, стежачи за машиною. Доїхавши навпроти нас, вона раптом спинилась, із кабіни вийшов шофер.

— Пабачау цябе, — прошерхотів охриплою горлянкою Кастусь Матусевич. — Усіх нас пабачыу!..

Шофер стояв і дивився в наш бік, а ми приречено дивилися на нього, аж поки він повернувся до своєї кабіни, лунко хряпнув дверима й машина, ревнувши, рушила далі.

Кастусь аж зареготав:

— А ён, відаць, мачыуся!